Новини
Biggest 44

Люди, які змінюють місто: Вікторія Гуро

5 років тому Вікторія Гуро привезла до міста ідею клоунотерапії для тяжкохворих дітей. Відтоді в Черкасах з'явилися "Лікарняні клоуни", які допомагають дітям відчути радість дитинства попри нестерпний біль. Що спонукало Вікторію дарувати свій час, свою любов та енергію онкохворих дітям читайте у інтерв'ю нижче.

– Вікторіє, як ви вперше прийшли до онкохворих дітей?
– Це було десь у 2011 році. На той час я працювала аніматором дитячих свят і моїм образом був клоун Домісолька. Тоді мене у місті часто називали Віка-Домісолька. Я мала власну справу, а мені хотілося займатися ще благодійною діяльністю, віддавати оту десятину. І я подумала: "Що я можу зробити? Подарувати свій час і свою роботу". У мене не було можливості допомогти суттєво фінансами, а "десять гривень" я давати не хотіла. А ось подарувати свято… Так я прийшла перший раз в онковідділення з метою влаштувати для дітей день іменинника. Там мене звели із психологом. І ми з нею подумали, що можна зробити. У мене був костюм циркового клоуна – величезна рожева перука і атласний зелений костюм. Але дітям було не весело, бо у них все боліло. Бігати і стрибати їм не можна було. Я була в шоці, бо все те, що я робила, як клоун, було просто непотрібне. У мене з собою тоді були пальчикові фарби й ватман – і це мене врятувало. Ми почали малювати, я увійшла в контакт з дітьми, здружилася з ними.

– То так розпочалися "Лікарняні клоуни"?
– На той момент, коли я перший раз прийшла в онковідділення, як просто аніматор, клоун Домісолька, я навіть не знала, що у світі є "лікарняна клоунада". А потім у мене сталася трагедія – пішла мама із життя. Був процес реабілітації, і я шукала таку сферу діяльності, де мені б було простіше пережити це. І випадково у Фейсбуці я надибала московську школу лікарняної клоунади. Керівник цього проекту був Костя Сєдов. Я написала йому повідомлення і запитала чи є в Україні така школа. А він дав посилання на сторінку Тараса Обоісти – це лікарняний клоун із Рівного. На той момент Тарас організовував школу лікарняних клоунів на три дні у Києві. У мене було останніх 200 гривень у кишені, я їх схопила і поїхала на навчання. І там з мене витрусила увесь мій потенціал. Після цього тренінгу я повернулася в Черкаси і почала шукати таких же "обезбашених" як і я.

– І де ви їх шукали?
– Я тоді транслювала це скрізь. Мама мені дала такого чарівного стусана під зад, що я зрозуміла: життя таке коротке, потрібно ловити момент. Якщо ти хочеш – бери і роби. Немає ніяких "але", "некрасиво", "не можна". І я почала усім відкрито говорити про свою ідею, не дивлячись на скептицизм типу "тобі немає чого робити?". У моєї старшої доньки тоді були шкільні збори. Після зборів я стала біля дошки і розказала, що привезла ось такий проект і хочу, щоб він жив в Черкасах. До мене підійшла Люда, теперішня моя колега по "Лікарняним клоунам", і сказала мені: "Де ти так довго ходила? Чому я так довго тебе чекала, щоб реалізувати свою мрію?" Бо вона виявляється довго про це теж думала, але чогось не вистачало, щоб зробити перший крок. Клоуни по-одному ніколи не ходять, вони ходять тільки по двоє. А де того другого знайти? Ну і так ми з Людою зговорилися. Довго думали над її клоунським ім'ям. Якщо я була Домісолька, то вона стала Рефалялька. Перший раз ми разом прийшли до лікарні 1 травня 2012 року.

– Як все проходило у лікарні?
– Спочатку ми боялися, щоб не налякати медперсонал. Бо у світі понад 30 років живе ця тема. А ми наче на відшибі. Елементарні речі, які просто проходять у різних країнах, у нас блокуються, бо це типу дивно виглядає. Але яка різниця як це виглядає, якщо це приносить користь не лише дітям, а й дорослим? Бо у нас були експромти – ми час від часу загравали до людей, які лежали в дорослому відділені онкодиспансера. Результат був різний. Хтось говорив: "Ви трохи намахані", а хтось говорив: "Боже, ви такі молодці!" і цілував руки.

– Вікторіє, а що повинен вміти робити лікарняний клоун?
– Лікарняний клоун – це постійна імпровізація. Тому часто залучені саме професійні актори. Психологи не дуже підходять на цю роль. У них часто включається спеціаліст, а не актор. А дитині потрібна гра, а не діагностика, аналіз. Хоче дитина гратися – граєшся, а у психолога іде перегинання палки й активно починається допомога, хоча про ту допомогу і слова ніхто не говорив. Для дитини важливо мати друга поруч із собою. Погано тобі – то друг з тобою сидить і страждає. Ось це лікарняний клоун.  А ще клоуни повинні бути в лікарні у ті моменти, коли найважче, коли проводяться різні маніпуляції та процедури. Це для того, щоб згладити болючі моменти, щоб вони легше проходили у дитини.

– Бути лікарняним клоуном емоційно важко?
– Це реально емоційно виснажливо. Ти досить довго переживаєш все це, відходиш. Діти у тебе перед очима довго. Я своїм колегам по лікарняним клоунам кажу: "Забороніть собі здружуватися!" Тому одна людина ходить до лікарні один раз у місяць, щоб не було звикання, хворобливого альтруїзму, щоб сім'я не страждала. Я це по собі знаю. Бо страждали мої діти від того, що мене часто дома не було. Але на той момент мені це необхідно було, це була моя власна терапія, це потрібно було мені, як повітря.

– Як з'явився клоун Домісолька?
– Якщо зануритися глибоко-глибоко в дитинство… У мене була така академічна вчительська сім'я і було дуже багато правильності. А я не була такою правильною. Мені часто говорили дорослі: "Не смійся!" або "Тихіше! Чого ти так голосно смієшся?". Тобто була заборона на природній щирий сміх. І коли я виросла, то зрозуміла, що в житті у мене все дуже сумно. Плюс до всього я аналізувала свої проблеми зі здоров'ям і шукала відповіді. Відсутність позитиву і радості у житті призвели до того, що твої залози працювали неправильно. Тому мені хотілось чогось казкового і феєричного, бо в мене того свята в житті так мало було, катастрофічно мало. І якщо ти не можеш це отримати звідкись, то мусиш це зробити сам. І я почала самостійно організовувати свята і стала клоуном Домісолькою.

– А ким ви працювали до того як почати організовувати свята?
– Я працювала менеджером з адміністративної частини в Торгово-промисловій палаті. І коли надумала кидати роботу, рідні говорили мені: "Як це ти надумала йти?". Як раз фінансова криза почалася у 2008 році. А я просто не могла. Я додому приходила і ридала, на роботу їхала і плакала. Не через те, що в мене не вистачало коштів, а через те, що я робила не ту справу.


– Якщо б була можливість зайнятися іншою діяльністю, чим би зайнялись?
– 
Мабуть, проектом з профілактики онкозахворювань. Це психологічна проблема. Якщо раніше говорили, що онкозахворювання, ймовірно, передається генетично, то зараз відомі психологи і психотерапевти говорять, що вся генетика – це психологія поведінки, тобто наш характер. Це те, як ми вміємо поводитися із собою в першу чергу, зі своїми емоціями.

– Звідки у вас таке бажання допомагати стражденним?
– Я, коли маленькою була, мала велосипед "Зайчик". А ще поряд на нашій вулиці був інтернат. І коли я їздила на велосипеді по вулиці, мені цих дітей так шкода було: "Боже, вони ж без мами, без тата…" і я постійно умудрялась "тирити" із дому цукерки і в щілинку їх дітям передавати. У мене там були свої друзяки. Згодом, уже в початковій школі, я говорила, що коли виросту, то вийду заміж за англійського лорда, у мене буде своя благодійна організація і я буду допомагати бідним. Звідки це в мені – я не знаю.  Допомога має бути різною і не обов'язково фінансовою. Ось ця волонтерська робота дуже важлива, бо ти віддаєш частину себе, частину своєї любові, енергії.

– Що ви отримуєте за те, що віддаєте?
– Це таке піднесення, коли ти розумієш, що твоя робота потрібна. Це та сама значущість, до якої ми всі прагнемо. Сміх врятує світ, так само як і краса.

Світлана Грушка  Події і Ремарки   19 Грудня 2017, 09:34