Новини
Biggest 42

Минуле і думи: Столітній сніг (Комунальна сага)

А ви знаєте, де на Казбеті найчистіше? Біля парфумерного "Єва". Чи дівчата самі справлялися, чи наймали кого – не знаю, але аж до дороги бруківка там суха уздовж всього фасаду. Від "Єв" намагаються не відставати конкурентки із "Шарму": вчора дві тендітні баришні вже й у сутінках цюкали і кололи. Натомість – суцільна горбата ковзанка біля "Сковородки" та ігрових залів поруч. Публіка там переважно психотропна, то їй навєрно пофігу, як і персоналу. Та втім... Дещо про владу, шляхи та пішоходів далекого черкаського минулого.

НА ПЛЕЧАХ ЗАМОЖНИКІВ
Загальна, хоч зараз і не по сезону, інформація для усіх без винятку старорежимних міщан. "Вулиці мають утримуватися у належній чистоті. Бур'ян на вулицях має бути скошений. Прибирання та утримання вулиці в порядку покладається на господаря кожного будинку: навпроти свого двору на півширини вулиці. Зметене сміття, ганчір'я, бите скло, як і інший непотріб крім здохлої птиці і тварин, повинні звозитися за місто на вказані управою місця. Скидання гною та соломи на вулицю ніяк не допускається. Звалювання будівельних залишків у калюжі допускається тільки за тієї умови, щоб до ночі купи були розрівняні".

На 1908 рік у Черкасах налічувалося близько чотирьох тисяч хат та зо дві сотні цегляних будинків. Прилеглу територію у належному стані їх власники мали утримувати власними силами та власним коштом. За великим рахунком, такими й були всі комунальні обов'язки законослухняного обивателя.

Тому левова частка суспільно-корисного та навіть санітарного навантаження лягала на міцні плечі заможників: шанованих громадою Василя Каурова, Боруха Динькевича, Федора Лисака, братів Цибульських, Афанасія Щербини, відомих вам Житомирських та ще сотні міцних хазяїв – купців і промисловців. Вже у ті часи бізнес і влада утворювали "єдиний організм", оскільки на 1910 рік чинний майновий ценз дозволяв "обирати й бути обраними" лише 520 особам із 40-тисячних Черкас. Виходить, у комунальному плані понад 39 тисяч містян "сиділи на шиї" у кількох сотень грошовитих людей. Робітники працювали на приватних підприємствах, і вже тим опосередковано вносили кошт в утримання комунальної інфраструктури.

КОЛИ СУСІДИ – ХУДОБА
"Батьки міста" фінансували не лише вивезення сміття та нечистот, прибирання доріг та тротуарів, освітлення вулиць і навіть полив зелені, але й утримання та утилізацію хворої худоби. Оскільки кількість черкаських свиней, коней, корів, овець, кіз (не кажучи вже про свійську птицю) була куди більшою, аніж кількість містян, зі здоров'ям тварин доводилося рахуватися.

За містом існували спецферми для хворої худоби. Якщо забій ставав неминучим, власник отримував 4 рублі за коня і 3 за корову. Мізер звісно, адже стільки ж у 1908 році коштувала доросла вівця або місячний винайм кімнати, але краще ніж нічого. Навіщо ця благодійна ветеринарія була потрібна поважним людям? Просто багато з них теж мали вразливе свійське поголів'я.

Менше переймалися вуличними псами: їх просто в спеціальних будках відправляли на живодерню. Власників домашніх з набридлою регулярністю повідомляли про необхідність "тримати своїх собак по дворах на ланцюгах і за жодної потреби не випускати їх на вулицю, не виводити їх без намордників у громадські місця". А далі – про наслідки невиконання вимоги. "всякий собака будь-якої породи чи цінності, але без намордника, буде негайно вилучений, як рівно будуть знищені й собаки по дворах неприв'язані".

У БІЛОМУ ПОЛОНІ
На початку минулого століття Черкаси були одним з найбільших промислово-торгівельних центрів Київської губернії. Тут налічувалося півтора десятки потужних підприємств, кількасот крамниць і лавок, всесезонно діяли три великих базари. І от питання: а що тут коїлося, коли раптом кількаденна хурделиця, яка замітає шляхи на півметра? А траплялося таке значно частіше, аніж нині. Тракторів не було, а поперед коня ковша не причепиш.

Не будемо ідеалізувати ті часи: історія свідчить, що комунальна боротьба зі сніговою стихією ніколи не була сильною сильною стороною місцевого чиновництва. Не слід також забувати про те, що раніше дороги були просто дорогами, а не автошляхами, на яких санний віз мав очевидні переваги перед автівками. Власне, не було ще й водіїв – цієї найчисельнішої категорії справедливо обурених станом теоретично існуючих доріг, хоча все, що робиться тепер в боротьбі зі снігом, робиться для них та їхніх багатосильних коней. Цікаво, якби не автовласники – чи цікавили б посадовців зимові проблеми взагалі? Бо хай там як, а за старорежимних порядків із ними таки централізовано боролися не поділяючи містян на тих, кому треба та тих, хто обійдеться. От і тепер у офіційних заявах я сотні разів почув та прочитав слово "автошляхи", і добре, коли в контексті з десяток разів натрапив на слово "тротуари".

ГАРЯЧИЙ СНІГ
Домовласників зобов'язували утримувати в належному стані прилеглу до помешкань територію. Тут вже нікого не цікаваили ані твій соціальний статус, ані статки, ані віросповідання (анекдот про єврея з лопатою точно не з тих часів). Влітку – не допускати вибоїн чи дощових вирв, взимку забезпечувати снежку на "піші сани завшир 2 аршина", тобто близько 1,5 метри. Здебільшого ними возили воду з криниць чи дрова, тож стандартні доріжки мали цілком практичне призначення. За дотриманням норми слідкували уповноважені на штрафи думні, кожен з яких мав свій "сектор відповідальності". Сумнівно, щоб посадовці самовіддано контролювали околиці, але середмістя – обов'язково. У ньому ще господарювали "спеціально навчені люди", двірники. Кожен перебував на частковому або й повному матеріальному забезпеченні "хазяїна", тобто того таки депутата думи. Двірники вдовольнялися місячною зарплатнею у два червінці теплої пори та 25 рублів пізньої осені і взимку, і це були цілком пристойні гроші: Наприклад, "преподаватель гимнастики Третьего приходского училища" мав 50, але ж платив за всі комунальні блага сам. Двірники ж, практично "на повному пансіоні", мешкали у цокольних двірницьких. А позаяк ще й могли щось комусь полагодити чи інколи за корисну інформацію негласно стимулювалися урядниками, то до тих 20 – 25 набігала ще третина.

У критичному випадку поважний пан наймав поденних працівників, знайти таких "за руб" серед бідноти не видавалося складністю. Так само чинили й власники магазинів на Хрещатику: титульній міській вулиці. Не допустити, а коли сталося – швидко позбавитися ковзанки біля закладу, вважалося справою якщо не честі, то престижу точно (здається, нині про такий аспект іміджу думають не більше 10 зі 100 черкаських комерсантів).

Тут пригадалося колись прочитане хоча й не про старі Черкаси, але можливо, так воно було скрізь, де центр пишнів великими цегляними особняками. Біля маєтків сніг відкидався не на дорогу, а навпаки – під стіни. І знаєте навіщо? Аби у випадку відлиги важкі сніжні маси та гострі бурульки з дахів не падали на голови пішоходів, адже подорожні просто змушені були триматися подалі від небезпеки. Цей природний бар'єр самоліквідовувався якраз тоді, коли відповідні ризики минали.

Цікавою комунальною архаїкою видається також досвід плавлення снігу на торжищах. Немає нічого гіршого, ніж ходити базаром, на якому допустили слизоту різної височини. Але ж він – місце локальне: куди не відкидай – комусь буде на шкоду. Тому над дренажними канавами, а такими облаштовувалися усі подібні місця, встановлювалися діряві залізні бочки, в яких сніг просто топили. Напевне уночі, якісь чергові чи двірники, тож в людних місцях кілька таких агрегатів забезпечували повний порядок. Надодачу, перепросивши, біля них могли зігрітися безпритульні чи не зовсім тверезі громадяни, яким ніяк не вдавалося потрапити додому. В надзвичайних ситуаціях у Черкасах, утім як і скрізь, на прибирання вулиць виходили пожежні, солдати із казарм і навіть арештанти.

Борис Юхно  Спалах минулого   29 Січня 2018, 09:44