Новини
Biggest 4

Світлий привид українського відродження

Рівно 100 років тому у сонячних Афінах своє 50-ліття відзначав Федір Матушевський. Але нелегка доля дипломата УНР у тогочасній міжнародній ситуації вже на жовтень 1919 р. призведе до розриву серця Федора Павловича і до свого 51-го Дня народження він не доживе...

Ким же був Ф. Матушевський? Чому я вже не вперше на публіку називаю його “світлим привидом” українського відродження? Та власне тому, що після того як українські підручники зосередилися на топ-діячах українського націотворення ХІХ – ХХ століть, ми направду мало помічаємо тих “перших других”, які дуже часто виносили на своїх плечах величезну чорнову роботу. 

Матушевський народився 20 червня 1869 р. у Смілі. Духівник за першою освітою, він був представником ліберально-демократичного напряму в українському національному русі, одним із засновників наприкінці ХІХ ст. потужного видавництва “Вік”. Він же – редактор “Громадської Думки” – першої(!) української щоденної газети Наддніпрянської України у 1905-06 роках. А ще – юрист, журналіст, дослідник у царині біографістики і регіональної історії, організатор просвіти, науки і кооперації в Україні, член декількох громадських та політичних організацій, волонтер, політик, дипломат. Попри перелічені життєві траєкторії, які соціальні психологи вочевидь назвали б лідерськими, Федір Павлович був ще тим “українським скромником”.

Про це неодноразово згадували друзі й колеги. Як зазначив по його смерті Дмитро Дорошенко, “він ніколи не намагався грати першої ролі, не любив нікуди ні з чим наперед висовуватися, але він являвся затребуваним учасником усіх важнійших справ і заходів українських на протязі останнього чверть-століття, і не раз ті справи не могли б зрушити з місця і взагалі виконуватись, як би не він, хоч того майже ніхто не знав. Хто міг з ширшої громади знати, наприклад, що якби не його каторжна, повна самовідречення праця редактора, секретаря й коректора – все в купі – то не могла б виходити перша і єдина українська щоденна газета – “Громадська Думка”?

ПЕРШІ ТРАЄКТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО АКТИВІСТА. ЗІ СМІЛИ ЧЕРЕЗ ЧЕРКАСИ ДО КИЄВА ТА ЮР’ЄВА (1869–1903)
Народився Ф. Матушевський у багатодітній родині смілянського псаломщика Павла. Про його дитячі роки відомо небагато (були у нього брат і дві сестри). Проте, є всі підстави стверджувати, що впродовж 1870-х рр. батьки виховували юнака в українофільському дусі: на творчості Т. Шевченка, ідеях “хлопоманів” і старих українських громад. І зовсім невипадково, треба зауважити, серед протекторів Ф. Матушевського у 1890-х роках стали якраз Володимир Антонович, Олександр Кониський та інші діячі сивочолої генерації українофілів. 

У 1880–1884 рр. юнак здобув середню освіту у Черкаському духовному училищі й одразу ж поступив до Київської духовної семінарії (шлях – досить типовий для багатьох нащадків провінційного духовенства у ХІХ ст.). У Києві Ф. Матушевський став учасником української громади семінаристів, заснованої у 1888 р. дияконом Лукою Скочковським за підтримки О. Кониського. Організація була таємною, її члени збиралися на сходини, де читали реферати, присвячені питанням історії, літератури, громадського життя, відзначали ювілеї українських діячів, зокрема Шевченківські роковини.

У 1890 р., після закінчення Київської духовної семінарії, Федір півроку працював учителем церковнопарафіяльної школи села Ковалиха Черкаського повіту (нині – Смілянського району Черкаської області). А з весни 1891 по весну 1898 р. був учителем підготовчого класу рідного йому Черкаського духовного училища. Усі ці 7 років фактично на громадських засадах у недільній школі він просвітлював також уми охочої молоді провінційних на той час Черкас та околиці.

Завдяки Ф. Матушевському із 1895 р. у Черкасах київські видавці знаходять дешевший варіант друку української літератури. Саме з такої співпраці Києва і Черкас виник видавничий гурток із метою видання збірника-альманаху українського письменства “За сто літ” – до 100-річчя “Енеїди” Івана Котляревського. Спочатку черкаська друкарня Василя Васильовича Колодочки видала декілька творів українських класиків. Це вже потім назву альманаху визначили як “Вік”. А перший його номер вийшов під такою назвою у світ у 1898 р. Згодом усе це переросло у київське видавництво “Вік”, яке продовжувало друкуватися і в Черкасах. За весь період існування видавництва (до 1918 р.) було видано 140 назв друкованої продукції накладом 560 тис. примірників, переважно белетристики та популярних книжок. Завдяки йому з’явилася також 3-томна “Антологія української літератури” та творів українських класиків. Між іншим, роль Колодочки, як друкаря перших книг “Віку”, маловідома широкому загалу. Знаємо, що він був педагогом (вірогідно, в тому ж училищі, що і Матушевський) і тримав літо-типографію навпроти Черкаської міської лікарні. Саме тут вийшли у світ перші книги видавництва “Вік”: оповідання О. Кониського “У тісної баби”, перший шевченківський збірник “Малий Кобзар”, а також – твори класиків української літератури Є. Гребінки, І. Нечуя-Левицького та інших.

У 1897 р. Ф. Матушевський помічений серед членів-засновників Загальноукраїнської безпартійної організації в Києві від Черкаського повіту. Крім того, він став секретарем цієї організації. Користувався високою довірою її ідейного натхненника – “досвідченого українофіла”, професійного адвоката, журналіста і вченого Олександра Кониського. Федір Павлович називав його своїм учителем. Ймовірно з напучення саме Кониського 29-річний Ф. Матушевський вирішує змінити свою “духовну” професію на більш цивільну і вступає на правничий факультет до Юр’ївського (стар. назва – Дерптський, нині – Тартуський) університету (тепер – у м. Тарту, Естонія). Є свідчення, що в 1899 і 1902 роках його переслідували російські спецоргани за активну українофільську діяльність серед студентства і через те – “викидували” із навчання на деякий час. Бо ж і справді, спільно з іншим уродженцем Черкащини – Андрієм Яковлевим (згодом – дипломатом УНР у Бельгії та Нідерландах) вони “наводили шороху”. Бо ж організували в Юр’єві потужний український молодіжний гурток-громаду, який проіснував аж до 1917 року. До речі, у час вимушених пауз у навчанні Матушевський не байдикував, а секретарював у Києві у редакції “Киевской Старины” під орудою знаного вченого-українофіла – Володимира Науменка.

Як пише сучасний дослідник Сергій Ісаков, у серпні 1898 р. студенти Федір Матушевський і Андрій Яковлев оселилися на Техельферській вулиці (№18). Нині на будинку, де вони жили, є меморіальна дошка, на якій указано, що тут було створено перше в Естонії українське товариство. Надзвичайно енергійний Ф. Матушевський відразу перейнявся ідеєю об’єднати студентів-українців, що навчалися в Юр’єві. Із цією метою він із А. Яковлевим стали розмовляти тільки українською мовою, щоби привернути увагу молоді з України. Це швидко дало результати і незабаром на їхній квартирі стали збиратися українці з вищих навчальних закладів міста. Цікаво, що серед них були поляк Карл-Фелікс Редліх і грек із Одеси Спіро Макрі, які культурно “ідентифікували себе українцями”.

Під керівництвом Матушевського юр’ївські студенти уклали свій статут (оскільки товариство було нелегальним, то його дрібно написали на тонкому папері й зберігали у маленькій дерев’яній шкатулці з-під чаю, в якій Яковлев зробив подвійне дно). Силами товариства Матушевський організував у лютому 1900 р. шевченківський вечір, на якому свої вірші читала Леся Українка, а в листопаді 1901 р. виступив навіть у ролі режисера і спільно зі студентами поставив у великому залі “Бюрґермуссе” місцевого театру п’єсу М. Кропивницького “Невільник”. П’єса зчинила такий фурор, що було зібрано аж 3500 руб., які й роздали нужденним студентам Юр’єва. Матушевський представляв також студентську громаду Юр’ївського (Дерптського, Тартуського) університету на двох студентських з’їздах – ІІ-му 1899 р. (у Києві) та ІV-му 1904 р. (у Петербурзі). Саме 1904 рік стане певною мірою рубіжним у житті Федора Павловича: він закінчить університет, одружиться, включиться до бурхливого політичного руху і стане визначатися з ідеологічними поглядами. 

Так, відзначивши свої 34 роки, Федір Матушевський зарекомендував себе вже як зрілий громадянський активіст на ниві української справи. Його знали-шанували як умілого організатора і старше покоління української інтелігенції, і чисельні групи молоді, з якими він працював по різних кутках тодішньої Російської імперії. Причому, не цураючись роботи копіткої і марудної, приміряючи на себе ролі де вчителя, де видавця, де редактора, де дослідника, а десь – громадського діяча, юриста і навіть комерсанта. Всі ці навички стануть у пригоді, коли Ф. Матушевський повернеться в Україну. До слова, авторитет його справді не був надуманим, бо ж коли у серпні 1903 р. відкрилися нелегальні збори членів Революційної української партії (РУП) та представників українських студентських організацій із різних міст Росії, які зібралися в Полтаві на відкриття пам’ятника І. Котляревському, – то очолив ці збори саме Матушевський.

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ТА ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ ЗРІЛОГО МАТУШЕВСЬКОГО (1904–1913)
Закінчивши університет, Федір Павлович у липні 1904 р. на Харківщині одружився з лікаркою Вірою Олександрівною Поповою. У наступні роки – 1905, 1907 і 1909 – у них народяться сини: Юрій, Борис і Василь. У вересні 1904 р. молода сім’я переїхала до м. Вовчанськ (Слобожанщина), де Віра Олександрівна почала працювати лікарем, а сам Матушевський отримав посаду інспектора народних шкіл у Вовчанській земській управі.

Проте вир українського національного життя був жвавішим на той час дещо західніше і навіть у Петербурзі, де перебували із різними місіями товариші Ф. Матушевського. Так, у листопаді 1904 р., уже не будучи студентом, він вирушив на ІV з’їзд студентських організацій у Петербурзі. В імперії назрівала революційна ситуація, і “одвічний скромник” Шпоня (як його називали друзі) не міг бути осторонь неї. Фактично незмінний представник Юр’ївської української студентської громади не підтримав монопольної ролі партії РУП у студентському русі – надто через те, що в середовищі цієї партії за рік значно побільшало ідей марксизму, соціалізму та інтернаціоналізму, які шкодили вирішенню українського національного питання.

Оцінивши як “не по духу” РУП, 1904 року Ф. Матушевський увійшов до щойно створеної Української демократичної партії (УДП), однак у грудні спільно з Б. Грінченком, С. Єфремовим, М. Левицьким відокремилися від неї і створили власну – Українську радикальну партію (УРП). Не плутати із “радикалізмом” Олега Ляшка! Свої зусилля вони зосередили на виданні політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Саме Матушевський виїжджав до Львова, щоб організувати видрук політичної програми УРП. Однак партія не мала підтримки серед мас, і 14-15 листопада 1905 р. УДП і УРП зійшлися на тому, щоб об’єднатися в Українській демократично-радикальній партії (УДРП), де більш виважені старші колеги поєднали свої зусилля із “гарячими головами”, але не менш патріотичного, молодшого покоління. 

Саме восени 1905 р. Федір Павлович із дружиною та маленьким сином Юрою переїхав із Харківщини до Боярки (нині – містечко, що межує з Києвом). Саме тут їх застали нові революційні події пов’язані з тим, що російський імператор видав 17 жовтня 1905 р. маніфест, згідно з яким держава мала б запровадити парламент, свободи преси і віросповідання та інші права, притаманні демократичному суспільству. Тож після року хитань Ф. Матушевський пов’язує своє життя із широким колом по суті ліберально-демократичної української інтелігенції. У 1905-1906 та 1907-1908 рр. він увійшов до Ради УДРП й, окрім того, спромігся зорганізувати представництва партії у рідній Смілі та в Умані. Партійці відстоювали конституційну форму правління і розширення прав України у межах Російської імперії. 

У жовтні 1905 р. Є. Чикаленко спільно з іншими українськими меценатами В. Симиренком і В. Леонтовичем задумали видавати своїм коштом щоденну українську газету. Склавши редакційний комітет із десяти осіб, головним редактором вони призначили Ф. Матушевського. Після багатьох непорозумінь із цензурним царським апаратом, домовившись про сплату щомісячних хабарів, українські меценати “проштовхнули” газету до друку. Вона почала виходити у грудні 1905 р. у Києві під назвою “Громадська Думка”. 

У цей період Федір Матушевський взяв на себе величезний тягар праці над газетою. Насамперед не було єдності в самій редколегії. Йому, як головному редактору, довелося лавірувати між Леонтовичем, як представником консервативних українських кіл, і радикалом Грінченком, який писав статті, що “цькували голоту проти панів”. Інша складність редакторської роботи полягала в тому, що Україна досить довго не мала своєї журналістики і своєї журналістської мови. Дуже часто Ф. Матушевському доводилося докорінно змінювати зміст поданих до друку статей, а більшість навіть писати самому. Бувало так, що читачі вимагали “мови Шевченка”, тоді як редактори газети бачили себе дещо в іншому амплуа – вони намагалися модернізувати українську мову за рахунок введення до неї і пояснення багатьох слів іншомовного походження, що використовувалися в Європі, як універсальні. Вся ця ґрунтовна робота була обмежена в часі, адже на все про все у редакторів було 11–12 годин до виходу нового номеру. Саме тому Є. Чикаленко неодноразово відзначав завзяту працю Ф. Матушевського. В одному з уривків своїх спогадів він підсумував: “одним словом, якби не Ф. Матушевський, то ми напевно не змогли б видавати газети: по совісті треба сказати, що він виніс її сам ...”.

4 липня 1906 р. Матушевський відвідує із дружиною, сестрою Антоніною та друзями О. Лотоцьким, С. Єфремовим, Д. Дорошенком могилу Тараса Шевченка, про що вкотре залишають запис у “Книзі вражень”. І щойно в серпні 1906 р., коли він взяв, нарешті, відпустку, головним редактором “Громадської Думки” став інший наш земляк Сергій Єфремов, – тоді ж часопис був ліквідований російськими імперськими органами. 

Поки царська цензура розбиралася з “Громадською Думкою”, Б. Грінченко встиг зареєструвати іншу газету – “Раду”. Як згадував Є. Чикаленко, “хоч Матушевський і був дуже змучений, але мусів був знов взяти на себе мученицький хрест редактора, бо більше нікому. За секретаря ми взяли Методія Павловського. Леонтович відмовився виступати спонсором газети, яка офіційно була зареєстрована на Б. Грінченка, а тому фактичними видавцями були Є. Чикаленко та В. Симиренко, а редактором – Ф. Матушевський. Останній став наполягати на своєму звільненні, однак достойної заміни не було. Не знаю, чи потягне довго Федір Павлович Матушевський, бо скаржиться, що багато роботи, а йому треба дещо робити по службі в страховому товаристві і по адвокатській практиці у свого патрона”. Чикаленко сподівався на переїзд із Петербургу О. Русова, але той відмовився, і Матушевський продовжував редагувати “Раду”. Нарешті, в кінці 1906 р., по своєму приїзді в Київ, газету очолив М. Грушевський. Навесні до неї приєднався С. Петлюра. Але після того, як М. Грушевський виїхав до Австро-Угорщини, обов’язки головного редактора знову впали на Ф. Матушевського, і вже після цього вона перейшла під керівництво М. Павловського. До речі, будинок у Києві, де знаходилася редакція газети “Рада”, зберігся: він знаходиться по сучасній вулиці Ярославів Вал, 6. 

У 1906 р. Ф. Матушевський був також серед засновників товариства “Просвіта” у Києві, де, між іншим, виступав проти того, щоб така організація на Наддніпрянській Україні належала якійсь одній партії. На його думку, просвітницькі організації взагалі мали б бути позапартійними. Тривалий час російський уряд “не помічав” вільнодумства київських просвітян. І, по правді кажучи, в цілому київська “Просвіта” була дуже сумирною, за що зазнавала навіть критики з боку українських соціал-демократів. Але щойно наприкінці 1909 і на початку 1910 рр. вона видала 2 книги В. Доманицького (“Про Галичину та життя галицьких українців” і “Про Буковину та життя буковинських українців”), в яких були показані здобутки західних українців, – ураз російська влада “прозріла” і київську “Просвіту” було закрито, за просто анекдотичним звинуваченням в анархо-комунізмі.

У період революційних подій 1905–1907 рр. і час, коли українці були представлені у І та ІІ російських Держдумах, Ф. Матушевський надрукував у “Літературно-Науковому Віснику” (1907, Т. 39, Кн. 7) ґрунтовну аналітичну статтю “Українська громада в другій державній думі”, яка й по сьогодні залишається “класичною” для тих дослідників, які хочуть пізнати події столітньої давнини. З-поміж іншого, Федір Павлович критично ставився до погляду на історію українства у ХІХ ст. як на суцільне страждання і безнадійність. “Безугавні скарги на наше убожество і бідність на все, – констатував він у 1907 р., – і на матеріальні засоби і на інтелектуальні сили, тримають не тілько нас, письменників, а й инші свідомі гурти українські немов у якомусь гипнозї, і іноді не вспієш взяти перо в руку, як вона вже сама мало не автоматично виводить на папері рядки старої пісні”.

Українське громадсько-політичне життя Наддніпрянщини захлинулося із поразкою в Російській імперії революції 1905–1907 рр. І хоча партія Ф. Матушевського – УДРП – ще проіснувала до 1908 р., фактично вона не діяла в 1907–1908 рр. Із її уламків у 1908 р. група колишніх членів, представників творчої інтелігенції, заснувала Товариство українських поступовців (ТУП), а Ф. Матушевський увійшов до головної управи ТУП. Члени товариства, крім основної ліберально-демократичної мети – досягнення автономії України, – прагнули відродження української національної культури і мови.

Водночас, жити з видавничої, і тим паче – громадсько-політичної, просвітницької та журналістської праці було важко, тому Матушевський зайнявся юридичною практикою. Відомо, що в 1909 р. він уже працював у Київському відділі Харківського товариства страхування життя, хоча відомості Чикаленка дають підстави вважати, що працював він тут і раніше. Водночас Ф. Матушевський відходить від роботи у “Літературно-Науковому Віснику”, в якому ще активно співпрацював у 1907–1908 рр. (тут склалися певні суперечності у стосунках із Михайлом Грушевським, хоча обидва діячі були в доволі приязних стосунках, – що покаже і пізніша історія взаємин).

На 1909–1911 рр. українське життя, здавалося б, зовсім затихло. Жорстока репресивна політика російського міністра внутрішніх справ Петра Столипіна полягала не тільки у фізичних розправах із незгодними з політикою російського монарха, а й у систематичному нищенні того, що в поліційних органах уперто іменували “малороссийским вопросом”. В одній із промов у Державній думі 1911 р. Столипін говорив: “Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах”. Багато українських організацій опинилося поза законом, а їхні діячі – зазнали переслідувань. Занепад українського руху чітко ілюструє один із листів Олександра Олеся до Федора Матушевського в 1911 р.: “В останні часи намічаю я в очах найбільш цінної частини нашого громадянства тавро якоїсь безнадійности, вірніше розчарування. Здається, що ось-ось оці, що в своїх руках одержали і керму, і весла, раптом кинуть і те, і друге і підуть кожний в свою печеру доживати віку”.

Напевно, через ті ж обставини у 1911 р. Ф. Матушевський зовсім відійшов від “Ради” і став активно працювати у видавництві “Вік”, будучи водночас редактором київського друкованого кооперативного органу “Мурашник-Комашня”. Як згадував Дорошенко “у Будаївці мали ми дуже приємне сусідство: близько від нас, під лісом, був земський шпиталь, де управителькою була лікарка Віра Матушевська, моя товаришка з студентської Громади в Петербурзі, з нею жив її чоловік Ф. Матушевський; покинувший працю в “Раді”, він служив в українськім кооперативнім союзі”.

У 1912 р. київський губернатор Гірс дозволив відкрити український клуб під назвою “Родина”. Очевидно, що чиновник охоче надав дозвіл, читаючи назву організації російською мовою з наголосом на перший склад, тоді як засновники трактували її як “родину” в розумінні сім’ї українською мовою. Очолив клуб Ф. Матушевський. Але невдовзі погане самопочуття (хвороба легень) змусило Матушевського виїхати до Сухумі на відпочинок. Там він перебував до початку Першої світової війни, де сильно переживав за український національний рух і його перспективи. 

Отже, впродовж 1904–1913 рр. Ф. Матушевський був одним із найактивніших українських громадсько-політичних діячів Наддніпрянщини (десь першої їхньої 20-тки, кажучи по-сучасному). Але ситуація в тогочасній Україні ще не сприяла повному розкриттю його багатогранних здібностей.

ДОПОМОГА БІЖЕНЦЯМ І ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМ. В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1914–1918)
З поверненням до Києва, Федір Матушевський, разом зі своєю дружиною та багатьма іншими українськими патріотами, налагодив справу взяття на поруки українських “заручників”, що надходили в місто з фронту як полонені Австро-Угорської імперії. Так, у Матушевських проживали громадські діячі і юристи Кость Паньківський та Степан Федак. 

Тим часом російський уряд, побоюючись “українського сепаратизму”, 1914 р. закрив чи не останній український часопис і давнє дітище Матушевського – газету “Рада”. Водночас світова війна показала українцям, що у них вкотре з’являється шанс якщо не здобути Україні незалежність, то принаймні вимагати для неї автономії і реформ. Саме на такій платформі стояв тоді Матушевський і його побратими. У 1915 р. Ф. Матушевський увійшов до щойно створеного бароном-українофілом Федором Штейнгелем “Всеросійського союзу земств і міст”. Союз займався допомогою українцям, постраждалим у війні. Незалежно від того, були то біженці, військовополонені, “заручники” чи “дезертири”. До речі, 20 червня сьогодні – Всесвітній день біженця!

У 1916 р. Матушевський із родиною в’їхав до семикімнатної квартири №4 на другому поверсі будинку №36 вулиці Велика Підвальна (сьогодні – Ярославів Вал) у Києві. На цьому ж поверсі ще з 1913 р. в шести кімнатах квартири №8 перебувало Українське наукове товариство у Києві, створене наприкінці 1906 р. з ініціативи групи співробітників добре відомого Федору Павловичу часопису “Киевская старина”. Неподалік по вулиці були знайомі місця знаходження закритої “Ради” та інших українських організацій. Але країною мандрувала війна, продовольча проблема, тож Матушевському та однодумцям було не до справ романтичних, а радше – до насущних. По суті, Ф. Матушевський стояв у витоків новітнього українського волонтерського руху, який допомагав армії воювати із зовнішнім ворогом, шукав прихисток для знедолених, забезпечував їх харчами, водою, одягом і речами першої необхідності. 

Революція ж 1917-го року була сприйнята Ф. Матушевським як нове дихання в українському русі. 12 березня він особисто, разом із Д. Дорошенком, їздив на залізничний вокзал зустрічати М. Грушевського, який повертався до Києва із “творчого” заслання. Був членом-засновником Української Центральної Ради, брав активну участь у відновленні української щоденної газети, яка назву “Рада” змінила на “Нову раду”. 

Під час реорганізації Товариства українських поступовців на з’їзді 25–26 березня 1917 р. були присутні делегати із 17 міст, які й оголосили перейменувати ТУП у Спілку українських автономістів-федералістів (СУАФ). У третій день червня того ж року ця Спілка еволюціонувала в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), яку очолили Сергій Єфремов (голова), Володимир Леонтович і Андрій Ніковський (заступники), Федір Матушевський (скарбник) і Ольга Андрієвська (секретар).

Із розпадом Російської імперії перед українським національним рухом постали нові завдання. Важлива подія, як для всієї України, так і Федора Матушевського, відбулася 6 квітня 1917 р. у будинку купецького зібрання у Києві – на Всеукраїнському національному конгресі правник Федір Матушевський виступив із доповіддю “Права національних меншостей”. Нині – це будинок Національної філармонії у Києві. Як фаховий юрист, у промові він зазначив: “Безперечно, що кожда розумна і справедлива державна власть повинна прислухатися до голосу меньшости, повинна зважати на її інтереси і добирати способу забезпечити меньшости всі права людини і громадянина в житі політичному, соціальному, національному і релігійному”. Спираючись на досвід країн із розвинутим парламентаризмом, Ф. Матушевський наголошував на потребі створити меншинам можливості бути обраними до українського конституційного, крайового чи місцевого органу, брати участь у творенні законів України, стежити за їхнім виконанням тощо. Потрібно сказати, що національна реформа більшовиків, яка стане відома в пізнішій історії як “коренізація” (“українізація”), – з погляду теорії повністю запозичить тези дослідження, вміщені у рефераті Матушевського, виголошеного на конгресі.

З викладеного можемо також зробити висновок, що на весну 1917 р. колишні “тупівці” були найбільш послідовними і досвідченими провідниками української справи і реально дієвою в Києві організацією. Її члени брали активну участь в утворенні Української Народної Республіки. Про це більш детально можна довідатися із листування Матушевського з Чикаленком. Однак, порівнюючи настрої, які панували серед селянства на Київщині і Полтавщині, з одного боку, та на Херсонщині й Харківщині, з другого, Ф. Матушевський у листі до Є. Чикаленка із сумом констатував, що на Харківщині “універсалом Ради сльози “не вишибете”. Тут, як і у Вас, немає пафосу ні революційного, ні тим паче національного. Про одну тілько земельку люде й марять”. Попереду була величезна роз’яснювальна робота серед мас.

Щоправда, загроза для здоров’я (це вже був реальний туберкульоз) знову змусила Ф. Матушевського разом із дружиною виїхати до Кисловодська на лікування. Там із сумом вони зустріли більшовицький переворот, і в Україну змогли повернутися лише у травні 1918 р. (є відомості, що Матушевський повернувся в Україну ще взимку; принаймні, Д. Дорошенко пригадує, що на київській квартирі Матушевського під час першої більшовицької окупації Києва переховувався О. Лотоцький, – утім це могло бути і без господаря). 

На той час дружелюбні до української влади німецькі війська дійшли вже до Кавказу, а в Києві гетьман П. Скоропадський формував уряд. Як голова батьківського комітету першої української гімназії ім. Т. Шевченка у Києві, Ф. Матушевський звернувся до гетьмана з проханням надати для неї приміщення. П. Скоропадський задовольнив його прохання. На окремій аудієнції, – спочатку гетьман, а згодом Д. Дорошенко, – запропонували Матушевському посади в уряді Української Держави, але він не дав згоди. Навпаки, Ф. Матушевський згодом став активним учасником Українського національного союзу (УНС) і готував проти гетьмана повстання. Тим часом, його товариш – Олександр Лотоцький – погодився на призначення керівником міністерства віросповідань Української Держави і був змушений відмовитися від керівництва київською “Просвітою”, якою займався від 1917 року. У день його призначення – 21 жовтня 1918 р. – керівництво “Просвітою” в Києві перебрав на себе Федір Матушевський. 

ДИПЛОМАТИЧНА МІСІЯ Ф. МАТУШЕВСЬКОГО У ГРЕЦІЇ (1919)
У січні 1919 р., після встановлення влади Директорії в Україні, з ініціативи Головного Отамана С. Петлюри Матушевського було призначено головою Надзвичайної Дипломатичної Місії у Греції. Вони давно були знайомі й добре знали політичні уподобання та професійні якості один одного. У 1907 р. Петлюра був секретарем часопису “Рада”. Пізніше їхні долі розійшлися, щоб знову зійтися під час праці в Центральній Раді. 
Безмежно відданий українській справі, Матушевський погодився очолити Надзвичайну і Повноважну місію УНР у Греції – країні, яка мала дуже багаті історичні, культурні й релігійно-церковні зв’язки з Україною і, будучи членом Антанти, могла відігравати важливу роль у здобутті Україною політичної і духовної незалежності.

Дипломатичний корпус УНР, що відбув 26 січня у Грецію, мав доволі строкатий національний склад: українцю Ф. Матушевському довелося співпрацювати з українцем М. Левицьким (радник місії), росіянином С. Рафальським (перший секретар), греком Л. Ламбріанідісом (другий секретар), литовцем Ю. Рейзе (другий військовий аташе), євреями Глузманом та Гриневичем. Федір Павлович намагався виконати всі прохання відібраних, хоч насправді був занадто скептично налаштований їхати сім’ями. За спогадами сина Бориса, “батькові й на думку не спадало, що покидають вітчизну на віки. Підбираючи собі склад місії, всіляко відмовляв новий посол їхати сім’ями: Сміятимуться! Циганський табір прибув”. На прохання дружини Федір Павлович забрав із собою старшого сина Юрія. 

У зв’язку з перипетіями громадянської війни та інтервенцією Антанти на півдні України, пробратися через протоки довго не випадала нагода, тому до Афін дипломатична місія УНР втрапила лише 2 березня 1919 року. Становище було складним, зокрема й фінансове. Будь-яку діяльність українського дипломатичного корпусу намагалися блокувати російські посольство та консульство. До того ж, досить прохолодно до українців віднеслися представники Антанти, передусім французька амбасада.

Незважаючи на це, Федір Матушевський разом із радником місії Модестом Левицьким спромоглися навіть видавати грецькою мовою “Грецько-Українське Рев’ю”, де розміщували матеріали з історії України, в яких наголоси робилися на українсько-грецьких стосунках у різні періоди, а також – на сучасних державницьких прагненнях України. Рев’ю розсилали в місцеві видавництва і бібліотеки, однак, насамперед – членам грецького парламенту і представникам Антанти. З березня по травень 1919 р. місія Матушевського склала візити дипломатам США, Англії, Італії, Франції, Румунії, Голландії, Бельгії, Іспанії, Бразилії та Персії, що представляли інтереси своїх країн у Греції. Найважливішим завданням стало визнання УНР провідними державами світу та ознайомлення іноземних громадських і офіційних кіл із культурним надбанням українців.

Окремо варто зупинитися на позиції грецького уряду, яку він зайняв стосовно української місії після того, як вона у березні 1919 р. вручила йому акредитаційну грамоту, підписану Міністром закордонних справ УНР В. Чехівським. Міністр закордонних справ Греції Діомідіс відмовився визнавати місію без присутності грецького прем’єра Венізелоса. А той, в свою чергу, тривалий час не з’являвся в країні, адже на конференції у Парижі відстоював грецькі інтереси. До того ж, Антанта тиснула на грецький парламент, і той не виявляв живого інтересу до українського питання. Візит Ф. Матушевського до грецького митрополита Мелеотіса, ймовірно, теж не приніс ніякого результату. 

По суті, українською справою в Греції зацікавився лише американський дипломат Гаррет Дроперс. Він допомагав українській місії у Греції зв’язуватися із Парижем, де на той час перебували представники від УНР, а також із Кам’янцем-Подільським, який на певний час став столицею України. Зацікавило Гаррета Дроперса і рев’ю, підготовлене Ф. Матушевським. Під час зустрічі з українською місією американський дипломат попросив ще один примірник Меморандуму (його Ф. Матушевський вручав кожному іноземному послові) і відправив його своєму представникові в Парижі. 

Перебуваючи, по суті, на нелегальному становищі, український дипломатичний корпус так і не домігся якоїсь допомоги від грецької влади. Ситуація почала було поліпшуватися після того, як надійшли звістки про те, що більшовиків вибито з Києва, однак інформація надходила надто повільно. Настільки повільно, що розстановка сил в Україні встигала змінюватися декілька разів. Грецький уряд продовжував ігнорувати українську місію. 

21 жовтня 1919 р. Федір Павлович Матушевський помер від розриву серця. У столиці Греції його й поховали. У своїх спогадах С. Єфремов відзначив, як тяжко він сприйняв смерть Федора Матушевського. З жалобою її сприйняли і грецькі політики, і громадськість. Зі словами жалоби вийшли грецькі часописи. “Ця смерть батькова, коли мені було лише 12 років, – писав пізніше Борис Матушевський, – зробила на мене дуже сильне вражіння і завжди примушувала пам’ятати, що він приніс в жертву задля національної справи не лише своє життя, алей добробут своєї сім’ї: своєї жінки і трьох дітей”. Хоча, можливо, син помилявся. Бо що ми дізнаємося про останні дні життя Федора Павловича (листи за вересень-жовтень 1919 р.)? Те, що, 10 вересня він звернувся до міністра закордонних справ УНР допомогти його сім’ї “добутися до Греції, щоб вона пережила поки я тут, бо я і хворий і не можу спокійно працювати, не знаючи що з сім’єю”. Отже, дипломатична місія у Греції в 1919 р. виявилася короткою й загалом малопродуктивною. На наш погляд, не з вини Ф. Матушевського, хоча ця обставина також “долучилася” до його забуття істориками. Але “жертва” смілянина не залишилася безслідною – адже сьогодні Україна, завдяки таким “скромним лідерам” українства, – існує як держава.

Сергій Шамара  Спалах минулого   20 Червня 2019, 09:44