Новини
Biggest 12

Класократичне “Громадянське суспільство” за Липинським (або як не втратити державу в обставинах популізму?)

Останнім часом в Україні побільшало “державників”, які наввипередки цитують В’ячеслава Липинського, ніби все своє життя захоплювалися творчістю цього направду забутого українського вченого. Науковця десь ще й польського, а втім головне, що дуже сучасного й оригінального для своїх часів, що аж погляди його цупили, перекручували й видавали за власні (таке “звинувачення” звісно ж не сподобається багатьом націоналістам, які фанатично віддані “оригінальним” творам Донцова, та все тим же сьогоднішнім “державникам”, яким глибина поглядів Липинського, як нам видається, напевно таки невтямки). 

Щоб “пролити світло” трішки на таку несправедливу ситуацію з “липинськознавством”, маємо що сказати про постать В’ячеслава Казимировича (і, можливо, не раз). І йдеться, звісно ж, не про черговий “кривознавчий” опус у стилі “земля Черкаська народила такого знаного в європейській думці…”. А йдеться нам здебільшого про розкриття посутніх положень державницької парадигми Липинського. Причому, вибагливому читачеві напевно нецікаво, що ж таки головніше – нація чи держава? (хоча, якщо вже дуже треба, то буде і про це). Най те, що напишемо ми тут із колегою, буде популяризаторською присвятою 100-літньому ювілею журналу “Хліборобська Україна”, редагованому вченим у Відні в 1920-1925 роках. 

* * *

Теорія класократичного устрою суспільства посідає ключове місце у державницькій парадигмі В’ячеслава Липинського. У згаданому вище журналі “Хліборобська Україна” окремими частинами виходив основний ідеологічний твір ученого “Листи до братів-хліборобів”, і найбільша з них за обсягом була саме третя частина під назвою “Про національну аристократію і про три методи її організації: класократію, охлократію і демократію” (Кн. 3, збірник 5-6 (1921), С. 3-37; Кн. 4, збірник 7-8 (1922-1923), С. 41-199) [1, 15].

Дослідник спадщини Липинського Ярослав Пеленський у вступі до останнього масштабного перевидання всіх “Листів” (1995) подав коротку анотацію поглядів Липинського на класократію. Пеленський слушно відзначив, що вчений ділив суспільство на три верстви (еліта, продуценти, інтелігенція), в кожній з яких бачив відповідне функціональне суспільне призначення. Незаперечним є те, що найважливіше місце Липинський відводив еліті (за його термінологією – правлячій верстві, провідній верстві, національній аристократії), “оскільки вона (а не народ чи маси) є провідниками і організаторами нації, головним мотором побудови національної держави та творцями історії” [2, 13]. Додамо лишень, що кожна верства у призмі його концепції має власну еліту, яка з’являється згідно з динамічним принципом постійного поповнення і кругообігу (циркуляції).

Продуценти (хлібороби, буржуазія, пролетаріат), тобто верства, яка виробляє матеріальні блага, є в концепції Липинського основою суспільства. Найважливішу роль відіграють хлібороби (як селяни, так і в його часи – землевласницька шляхта), оскільки вони, зв’язані з землею і територією, на котрій живуть і працюють, а тому є найстабільнішою, отже – найкориснішою верствою суспільства. Саме тому Липинський адресує до братів-хліборобів головний твір свого життя. Зрештою, функція інтелігенції – посередництво між усіма суспільними групами, завдяки культурницькій та інтелектуальній праці [2, 13]. Покладаючись на цю коротеньку викладку класократичної концепції В. Липинського в інтерпретації Я. Пеленського, деталізуймо окремі її положення.

Третю частину своїх “Листів” В. Липинський розпочав із усвідомлення дуже важливого, на наш погляд, чинника у державотворенні (нагадаємо, для дослідника цей процес був невід’ємною частиною націотворення). Цей чинник – воля (хотіння) тієї чи іншої спільноти стати державою. “Національні ідеології, – писав він, – зв’язані тісно з існуванням певних соціальних груп, які можуть існувати тільки тоді, коли сотворять на певній території, серед певного етнографічного колективу свою власну державно-національну організацію” [3, 121]. І далі: “Народи, чи якісь інші соціальні групи в періоди творення своїх організацій інтересуються звичайно двома речами: зброєю і практикою, а не теорією віри. Зброєю, як обороною і панциром для тіла і практикою віри – мораллю, а не теософією – як обороною і панциром для духу. Натомість появи різних теорій віри і раціоналізація вір все знаменують собою часи занепаду і розкладу старих організацій” [3, 123].

Очевидно, що відкидаючи принцип “раціональної” побудови будь-якого суспільства, Липинський намагався здійснити ту ж саму раціональну процедуру над такими ірраціональними образами, як “воля”, “стихійне хотіння”, “нація” і т.д. Водночас помітною є консервативна домінанта його міркувань: шанування державницько-монархічної традиції, її релігійних основ тощо. Символічного значення набуває у нього поняття “віри”, причому не тільки як чинника релігійного світогляду кожної, окремо взятої людини, а й чинника суспільної моралі, що посутньо відповідає більш практичним завданням суспільного поступу.

Важливо відзначити, що, при всій консервативності поглядів, Липинський не був прихильником явно регресивних тенденцій в організації суспільства. “Тільки в напрямі регенерації старої віри, – вважав він, – в напрямі відродження живих і захоплюючих старих ідеологічних образів новими методами, відповідаючими зміненим зовнішнім умовам існування даної групи, може вестися творча робота слова в моменти зневіри і занепаду свідомої волі” [3, 124]. Принагідно відзначимо, що саме “слово” (теорія) посідало в державницькій парадигмі Липинського другорядне місце. Перше він бронює під стремління кожного індивіда будувати свою державу, стремління, яке відображається в конкретних вчинках. Визнаючи таким чином скромну роль за власним ідеологічним трактатом, але підкріплюючи його надзвичайно вишуканою сугестивною манерою написання, Липинський намагався переконати свого читача у тому, що пропонована ним концепція є не тільки ідеалістичною, а й цілком реальною моделлю побудови суспільства і держави.

Безумовно, найбільше вболівав тоді В’ячеслав Казимирович за долю Української Держави (насамперед у формі Гетьманату), адже на момент написання “Листів до братів-хліборобів” (перша половина 1920-х рр.) дедалі очевиднішою ставала поразка національно-державного проекту України перед проектом колоніальним – совєтським. Саме тому він конкретизує назву “Листів” як таку, що написана “Про ідею і організацію українського монархізму”. І хоча в самому творі читач знаходить чимало прикладів організації суспільства в інших державах світу, незаперечним є тяжіння В’ячеслава Липинського до українського досвіду й перспектив українства в цій площині.

Учений вважав, що “наша національна віра, усвідомлена і сформульована в образі українського Гетьманства-Монархії – образі, за який боролись зі своїми республіканцями, з Польщею і Москвою наші предки за Богдана і Юрія Хмельницьких, за Самойловича, за Мазепи, за Розумовського, буде врятована від занепаду не раціоналізацією її і не словесним та логічним переконуванням комуністів, соціалістів та республіканських демократів, що наша віра більш наукова і більш раціональна від їхніх вір. Не слова, а діла наші переконають наших супротивників, що віра наша правдива. Тільки відродженням – регенерацією, а не раціоналізацією – самої тієї старої, предками одідиченої і нашому власному стихійному хотінню відповідаючої віри, відродимо себе самі – ці, від кого залежить її здійснення. І це відродження нашої старої віри, а з нею і нас самих залежить від того, чи зуміємо ми знайти нові методи, відповідаючі сучасним умовам нашого існування, які б допомогли нам наново нашу стару віру оживити, усвідомити і в живім слові сформулювати” [3, 125-126].

Характерним тут є формулювання образу “живого слова” (очевидно як альтернативи слова звичайного). “Живе слово” у Липинського це – суспільна ідея (віра), втілювана через діяльність. Тільки в такий спосіб слово стає дієвим чинником суспільної організації, на відміну раціоналістичним теоретизуванням, що ведуться у пошуках чергового “ідеального рецепту”. Коротше кажучи, поки одні українські суспільно-політичні сили міркували про можливі моделі побудови Української Держави, українським консерваторам В. Липинський пропонував робити це, покладаючись на попередню державницьку традицію (почату ще Б. Хмельницьким), визнаючи за ідеологією роль другорядну й обслуговуючу, вважаючи її такою, що завжди перебуває у стані свого вдосконалення й оновлення. 

За приклади такого вдосконалення Липинський дуже часто наводив організаційну й ідеологічну діяльність католицької церкви. “Тільки раціональна організація ірраціонального стихійного хотіння, – писав він, – дала католицькій Церкві перемогу з одного боку над розкладовим, руйнуючим самі догми віри, а значить і саму віру раціоналізмом, а з другого, над взриваючим віру зсередини, вибуховим, неорганізованим фанатизмом та всяким необузданим стихійним релігійним містицизмом” [3, 127].

Очевидно, Липинський виступав за баланс сил ірраціональних і раціональних. У цій площині помітним є прагнення дослідника віднайти ті інституції, які б відігравали роль стримуючого то одну, то іншу силу чинника. Стосовно ж ситуації, яка склалася навколо Української Держави, він зазначав, що прагнення українців були ірраціонально-стихійними, втім ніким розумно некерованими. “... Коли це хотіння єсть, коли воно в масах жевріє, – відзначав дослідник, – коли воно вже раз стихийно проявило себе в образі відродженого в 1918 році стихийного і неорганізованого Гетьманства, то покластися спокійно на саму тільки стихийність цього хотіння, на саму стихийну політичну творчість мас, на те, що здійсненя цього хотіння передрішено, мовляв, “об’єктивними даними” – це значило-б допустити по прикладу демократії до появи ріжної політичної і літературної отаманії та кандидатоманії, що почне бушувати вже не під демократичними, а під гетьманскохмонархічними прапорами. Це значило-б допустити до повного виродження цього хотіння в гарні, стихийні, романтичні, але заразом руйнуючі своєю неопанованою, незорганізованою стихийностю всякі “жупани та оселедці”, всякі авантюри ріжних самозванних “претендентів”. Це значило-б допустити, щоб страшна сила стихийного соціяльного хотіння по-пустому перегоріла так, як в хлистовщині наприклад перегорає і згорає хотіння релігійне, як скрізь і завжди згорає даремно всяке неопановане розумною організацією, стихийне хотіння мас” [3, 127-128].

Від себе зауважмо, що описана вище мислителем ситуація дуже нагадує нам і розбудову Української Держави у 1990-х роках, коли “хотіння держави” у масах жевріло, а “літературна отаманія і кандидатоманія” політичного спектру українського політикуму програла старій компартійній еліті боротьбу за державницькі ресурси. Програла так, що вже у ХХІ ст. хотіння саме української держави у її населення було значно підважено на користь чужих політичних проектів від чужинницьких політичних еліт. 

І саме у вище описаній частині “Листів” Липинський наближає читачів до розуміння класократичної візії суспільства, вводячи поняття “стерильної держави”, метафорично порівнюючи її з гігієною однієї людини. “Гигієна нічого не варта для людини, що не хоче жити, – зазначав ідеолог, – але людина, що хоче жити, без знання гигієни обійтись не може” [3, 128].

Постаратися намітити головні закони політичної гігієни державно-національних рухів; намітити раціональні методи, які-б допомогли всім нам, “посідаючим однакове стихийне державно-національне хотіння”, створити більш раціональні форми організації і в такий спосіб покласти перші основи для реальної, – не словесної перемоги “оцього нашого стихийного хотіння”, – ось завдання, яке поставив перед собою Липинський у третій частині своїх “Листів” [3, 128].

Далі Липинський вказує на безпосередніх носіїв того “державницького хотіння”. Він слушно зауважує на тому, що в кожної нації є більша або менша група людей, яка керує нацією, очолюючи її політичні організаційні установи, і виробляє певні культурні, моральні, політичні і цивілізаційні вартості, які потім присвоює собі вся нація, і якими ця нація “живе і держиться” [3, 130]. “Рішаючим тут єсть факт, – зазначає він, – що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом організована, вона живе, росте і розвивається. Значить ці люде серед своєї нації найкращі, без огляду на це, чи в порівнанні з аристокртією инших націй, вони стоять на вищій чи низчій степені цивілізаційного, морального і політичного розвитку” [3, 131].

За приклад існування “національної еліти” В. Липинський наводить період “золотого віку” французького феодального лицарства, яке було своєрідною аристократією середньовічної Франції. Воно правило нацією, стояло на чолі політичних організаційних форм її громадського життя. Під охороною сили меча французького лицарства селяни займали під плуг нові землі, гуртуючись поблизу нових оборонних замків; міщани і купці у міських мурах займалися промислом і торгівлею; духовенство в монастирях дбало про освіту і культуру нації. Тогочасне французьке лицарство таким чином мало законне право на провід. Це право воно здобуло собі своєю внутрішньою моральною самодостатністю і чесним виконанням свого громадського обов’язку оборони й організації нації; створенням для своєї нації таких політичних організаційних форм існування, які дають їй можливість жити, працювати, рости і розвиватись [3, 133].

Липинський розумів, що “в певний момент зароджується гостра суперечність між дотеперішніми політичними формами об’єднання націй, витвореними феодальною національною аристократією, і між тими новими громадськими силами нації, які під пануванням цієї аристократії народились і розвинулись” [3, 134]. І далі: “У тих щасливих націй – як скажім, в данім випадку у Франції, де в той момент переміг принцип єднальний, аристократичний – цей конфлікт вирішився в той спосіб, що частина старої феодальної аристократії, морально відродившись у внутрішній боротьбі з новими претендентами до влади, пожертвувала во ім’я своїх традиційних обов’язків перед нацією своїми устарілими феодальними правами та привілеями і признала над собою владу, піддержаного новою аристократією, єдиного абсолютного Монарха. Супроти персоніфікованого в особі того Монарха маєстату нації і держави, ці відроджені останки старої національної аристократії признали себе рівними новій, витвореній з визволеного селянства, міщанства і т.д., новій аристократії чиновній” [3, 134].

Тут, очевидно, і з’являється теорія циркуляції еліти. Липинський слушно підмітив причини цього процесу: матеріальний розвиток нації – розвиток її технічних засобів війни і праці – завжди переростає розвиток політичних організаційних форм цієї аристократії [3, 135]. “Оце єсть вічне “perpetuum mobile” людського, громадського, політичного життя...” [3, 136], – писав він. 

Без матеріальної сили і морального авторитету, як вважав мислитель, немає і не може бути національної аристократії [3, 137]. Щодо першого, то тут він ідеалізував “продуцентів на землі”. Аргументував він це тим, що “анонімне, оперте на умовній силі гроша правління багатого фінансового міщанства не має нічого спільного з правлінням персонально володіючих основним реальним незмінним засобом хліборобської продукції – землею – великоземельних чи малоземельних хліборобів-продуцентів” [3, 139]. “Тільки коли за державну організацію нації візьмуться ті, що володіють її засобами продукції: землею і фабриками – тобто хлібороби, промисловці і робітники – тоді ті, що володіють її засобами війни: зброєю і організаціями озброєних людей – тобто отамани і їх повстанчі відділи – зможуть повернути свою лицарську войовничу вдачу на оборону, а не на нищення та руйнування нації” [3, 142], – вважав Липинський. 

Таким чином, він вводить уже два основних класи, на яких базується організація суспільства: еліти і продуценти. Слово “класократія” (вжите, що цікаво, вперше М.В. Кочубеєм; у другій книзі “Хліборобської України”), на думку Липинського, найкраще відповідало образу панування і правління аристократії продукуючих класів, “аристократії, яку виділяють із себе органічно в процесі організації свого економічного і політичного життя здиференційовані вже за способом матеріальної продукції, але ще демократичною виборчою механікою не перемішані, продукуючі класи, класи, що володіють самі засобами продукції (землею і фабриками) і засобами війни та оборони (державою та армією) своєї нації” [3, 175].

Класократичний тип (організаційну модель) суспільних відносин Липинський вбачав у взаємовідносинах між “расою активною” (яку він називав “жовтою”) і “расою пасивною” (“чорною”) [3, 216]. Принагідно зазначимо, що до слова раса він не вносив того звичного антропологічного змісту, який знала наука. “Раса” у Липинського – не більше, ніж теоретичний конструкт, за допомогою якого він демонструє свою концепцію. 

Усе починається з того, що “жовта раса” (будь то соціальна чи етнічна група) завойовує спочатку територіально “чорну расу”. Фактично це єдиний деструктивний процес, який має місце в ідеалізованому Липинським класократичному устрої суспільства і держави. Далі все підкорено конструктивним принципам. “В цих моментах: лицарського оружного бою і завойовання; потім лицарського миру без хамського ошуканства, без помсти, без екстермінації, без рабського поневолення; і в решті громадського закону, опертого на взаємовідношеню сили активної і сили пасивної – народжується всяка класократія” [3, 218], – переконував він.

“Жовті” класократичного типу організації суспільства/держави завжди належать, за Липинським, до аристократії лицарської, войовничої (на відміну “жовтій”, активній расі під час демократичного чи охлократичного устрою – інших моделей, які Липинський критикує) [3, 218]. Бажання матеріальної праці і шукання для цієї праці нового місця осідку є другою основною прикметою цього типу “жовтих” [3, 219]. “Інстинкт осілости і персонального проводу, при сильній і великій організованості – інстинкт, випливаючий з їх бажання персональної матеріальної творчості і з їх войовничості – складає третю основну прикмету класократичного типу “жовтих” [3, 220], – зазначав учений. Проводячи паралелі із сучасністю, можна впізнати принцип, згідно з яким “кожна нова влада в Україні стає консервативною” і природно намагається себе вберегти. 

Першою і головною умовою органічних стосунків “жовтих” і “чорних” у класократичній державі Липинський вважав обмеження творчого пориву до імперіалізму активних жовтих відповідно до ступеню сприймання пасивних чорних. “Чим більше, – писав він, – на даній землі чорних, чим численніщі і сильніщі т.зв. “народні маси” – тим більше мусить бути обмеження жовтих. Чим чорних менше і “народ” слабший – тим більше необмежено, вільно і свобідно можуть ними правити жовті” [3, 221]. (Що, до речі, і сталося в Україні і не тільки під час існування тоталітарної держави СССР).

Липинськи йвважав, що однією з головних форм обмеження світської влади національної аристократії є обмеження владою духовною, владою релігії, для якої “жовті” не мають переваги над “чорними”, тобто є такими ж, як і вони. Влада світська, визнаючи і шануючи авторитет влади духовної, уникає зловживань, обмежує надужиття своєї сили; а влада духовна – найчастіше репрезентована представниками місцевої пасивної раси чорних – беручи під свій захист всіх покривджених, дає слабшим чорним оборону однакового для всіх – і для жовтих і для чорних – вищого, Божого, морального закону. “Оця рівновага може існувати тільки доти, – вважав Липинський, – доки влада духовна не поневолена владою світською; доки ці дві влади виразно розмежовані, і доки, не володіючи ані мечем, ані засобом продукції представники влади духовної, віддають Боже – Богові, а Кесареве – Кесареві, та не намагаються при помочі пасивної чорної більшости вирвати світську владу з рук активної меншости. Без спільної і жовтим і чорним – живої, а не мертвої – релігії; без відділення влади світської од влади духовної, і без рівноваги та взаємної до себе пошани цих двох влад – не бувало, і не може бути класократії” [3, 221].

Відводячи високе місце під два види еліти (світську та духовну), Липинський водночас визнає, що вони не утворюються за кастовим принципом. Одним із доказів цього є те, що під впливом приходу жовтих з їх творчою матеріальною і громадською енергією, чорна пасивна маса починає диференціюватися [3, 224]. Таким чином рано чи пізно на місцевому ґрунті з’являються елементи, які починають претендувати на роль еліти. 

Цікаво, що важливу роль у цьому процесі Липинський відводив сім’ї, представляючи це у такий спосіб: “Жінок беруть собі оці організовані жовті тільки в цій групі чорних, яка має такі самі духові прикмети що й вони. Тому жінка в цьому класократичному типі ніколи не буває рабинею. Як біологічна персоніфікація пасивности, вона знаходиться в природнім підчиненню елементові активному мужському, але відношення мужа до неї повне пошани, бо вона походить з созвучної групи, бо вона з однакового по своїм духовим прикметам роду. І така, дібрана по прикметам громадської спільности, сімяродина, яка єсть основною комірчиною класократичної нації, своїм біологічним зв’язком усуває первісний фізичний контраст і первісну расову боротьбу між жовтими і чорними... В той спосіб з жовтих і чорних витворюється перший, органічно спаяний, солідарний, по прикметам громадської спільности дібраний, новий місцевий вже не жовтий і не чорний – а скажім бронзовий – національний клас” [3, 225]. Напевно багатьом це нагадає асиміляційні процеси, які можуть нав’язувати прийшлі еліти, – проте від себе зауважмо, що асиміляція буває як насильницька, так і природна. 

Новий “бронзовий національний клас”, на думку Липинського, скрізь і завжди стає класом консервативним. На нього спираються всі стримуючі, обмежуючі революційну творчість нових еліт, громадсько-політичні форми, насамперед, релігія і монархія. Він скрізь і завжди репрезентує традицію національну: тяглість, безперервність і органічність розвитку нації [3, 225]. Таким чином, з асиміляцією (осіданням) жовтої раси на землях чорної раси, через їхнє кровне перемішування з’являється національне почуття на рівні всіх класів. А сам процес формування нації уявлявся Липинським як динамічний процес розвитку й оновлення. Циркуляція еліти забезпечується, на думку дослідника, через “1. Виділювання все нових революційних активних класів, які ще не зазнали бою з пасивною масою, які ще не знають її пасивности та інертности і тому думають, що можуть правити нею необмежено, вільно, свобідно, що вони в стані здійснити всі свої поступові, революційні ідеали; 2. абсорбуваня цієї революційної енергії нових класів традиційно-національними, здержуючими, обмежуючими порив аристократії політичними і громадськими формами нації, які знаходять завжди організовану (при помочі релігії і монархії в першій мірі) оборону в лицарських і продукуючих консервативних (але не реакційних!) класах – ось основи еволюції класократії, підстави її національної динаміки” [3, 226]. Сучасною мовою кажучи, Липинський розумів, що національна аристократія буде і повинна боротися з іншими претендентами на владу, втім це і є нормальним, коли вони знаходяться в однаковому законному та моральному полі. 

Далі В. Липинський вводить ознаки, які характеризують суспільство вже в органічному зв’язку активних і пасивних його груп. Він наголошує, що такого зв’язку просто не існувало б, якби кожна з цих груп не усвідомлювала таких ознак спільноти, як територія і державна незалежність [3, 227].

“Момент, коли обидві місцеві раси, під проводом своєї нової – поставшої з органічного сполучення обох цих рас – класової аристократії, зі зброєю в руках не пустять на свою землю нових жовтих завойовників, або визволяться з під сусідської чужоземної влади, являється рішаючим для повстання і народження нової нації”, – вважає Липинський. І далі: “З безконешної, безрезультатної і хаотичної боротьби жовтих з чорними на одній землі – з боротьби місцевого “народу” з місцевими “панами”, навіть як би така боротьба прийняла гасла національні – нових органічних націй і нового організованого, розумного громадського життя на такій землі ніколи і нігде не буває” [3, 227].

Із такої спільної боротьби за спільну батьківщину (територію) і материнщину (незалежність) народжується спільне ім’я нової нації, яке “починає відріжняти своїх, од по крови споріднених, але по території, по землі, вже не своїх: чужоземців” [3, 228]. У такий спосіб, отже, забезпечувалася окремішність нації від інших “жовтих”, можливо, навіть одноплемінників перших “жовтих”, завойовників. Липинський допускає те, що нові “жовті” можуть прагнути завоювати вже сформовану націю, втім вважає, що “бронзовий” тип нації, який утворився до того моменту, зазвичай не дозволяє їм це зробити. (Напевно тут дається взнаки його бачення шляхетської організації держави Війська Запорозького часів Хмельниччини, коли “бронзове козацтво” вже не пускало до України польську шляхту).

“Витворені в цій первісній внутрішній боротьбі, обмежуючі громадські політичні форми тепер в боротьбі зовнішній, в боротьбі за землю, чимраз націоналізуються”, – зазначав учений. На його думку, спочатку зазвичай націоналізується релігія і як символ нації – монархія (яка органічно сприймається і колишніми “чорними”, і колишніми “жовтими”). “Від цієї першої виграної оборонної війни за спільну землю починається період швидкого зросту і розцвіту такої органічно народженої, класократичної нації” [3, 228], – вважає Липинський. Напевно і сьогодні українцям варто більше усвідомити всю глибину важливості мати власну помісну церкву та бодай якусь традицію передачі політичного проводу нації.

Липинський дає визначення розвитку суспільних відносин за умов класократичного устрою: він характеризує їх як “натуральний добір по типам найвищим”. При чому зазначає, “Як по верхнім типам відбувається розвиток класократичної нації, так само від верхніх типів починається її розклад. Зпочатку гинуть верхи класової аристократії: ті найскладніщі і найменше примітивні класи, в яких найбільше орґанічно були колись перемішались обидві раси” [3, 229-230].

Увесь розвиток життя такої “здемократизованої нації”, на думку Липинського, від гори повертається вниз. Із занепадом стримуючих і обмежуючих громадсько-політичних форм – релігії і монархії – нова демократична аристократія, що хаотично виділяючись із хаосу, захоплює владу, править вже тепер вільно і необмежено. Період занепаду класократичного устрою суспільства продовжується, на думку ідеолога, тим довше, чим сильнішу і кращу класову аристократію мала колись дана нація. “Добрі будівлі зруйнувати трудно”, – казав він, і водночас вважав, що “демократичний період існування націй, руйнуючий націю однаково, чи наступає він по пануванню класократії, чи по пануванню охлократії, може тривати іноді цілі століття” [3, 230].

У конкретній ситуації з українською трудовою монархією, основним ідеологом якої і був Липинський, особливе місце він відводив Гетьманові. “Гетьман при класократії є найвищим охоронителем державного і національного закону при помочі меча: – свого, безкомпромісово йому вірного, рицарства” [3, ХХХV], – зазначає вчений, але, зрештою, “нема Гетьманства без класократичного устрою” [3, ХХХІV], – приходить до висновку В.Липинський. Тож, ці явища взаємозалежні. Колись Сковорода (а до цього ще Платон) у своїй філософії “сродності” вбачав ідеальний суспільно-політичний устрій. Він закликав людей, як відомо, займатися працею, що властива їм за покликанням від природи. У Липинського ця ідея має чинність, проходячи крізь призму його політичної антропології [4, 55]. Власне, і гетьман, і еліти, і продуценти, й інтелігенція знаходять своє застосування в політичній системі В. Липинського так само, як вони десь фігурують у працях Платона і Сковороди.

Підсумовуючи класократичну концепцію устрою суспільства, як одну зі складових державницької парадигми В’ячеслава Липинського, варто вказати на деякі її особливості. По-перше, класократія Липинського – це консервативна концепція динамічного розвитку й оновлення спільноти (суспільства, політичної нації). Головну роль у ній відіграє принцип розподілу владних прав і обов’язків відповідно до давньої ідеалістичної концепції “сродної праці”. Так з’являються три основні групи: еліти, продуценти й інтелігенція (баченню ролі інтелігенції В. Липинським, якщо треба, буде присвячена окрема наша розвідка). Ключову роль у справі організації цих груп у державу відіграє національна аристократія (еліта), причому робить вона це лише у тому разі, коли осідає на підвладних їй землях, тобто спирається на хліборобський (державницький) тип виробництва, а не кочовий (тимчасовий). 

По-друге, класократія Липинського покладається на його історичні погляди (зокрема, на українську державність у формі українського монархізму у XVII ст.), а також релігієзнавчу концепцію дослідника (яка полягала в тому, що “треба розрізняти виразно два поняття: розділ влади світської (державної) і духовної (церковної), який в житті громадському є добром, і відлучення церкви від держави, яке в житті громадському є злом”) [5, 208].

По-третє, незважаючи на притаманні політичній теорії Липинського певні телеологічні (наперед задані) настанови, апріорні судження, прагнення до універсалізму, його концепція класократії не є моделлю якогось вигаданого суспільства, не існуючого в реальності, а деякі теоретичні міркування видаються актуальними і продуктивними для сучасного українського державотворення та побудови громадянського суспільства.

На початку розвідки ми згадали, що третя частина “Листів до братів-хліборобів” Липинського мала назву “Про національну аристократію і про три методи її організації: класократію, охлократію і демократію”. Уважний читач запитає “А як же мислитель дивився на охлократію та демократію?”. Якщо допитливих буде багато, – можемо продовжити…

Відомості про авторів: 
Шамара Сергій Олександрович – кандидат історичних наук, доцент;
Корнієнко Ольга Олександрівна – кандидат юридичних наук, доцент.


Джерела та література
1.    Пеленський Я. Археографічний вступ // Липинський В. Листи до братів-хліборобів (Про ідею і організацію українського монархізму). – К.; Філадельфія, 1995. – С. 15-16.
2.    Пеленський Я. В’ячеслав Липинський і його “Листи до братів-хліборобів” // Липинський В. Листи до братів-хліборобів (Про ідею і організацію українського монархізму). – К.; Філадельфія, 1995. – С. 11-14.
3.    Липинський В. Листи до братів-хліборобів (Про ідею і організацію українського монархізму). – К.; Філадельфія, 1995. – С. ХLVІІІ+470 с.
4.    Чепинога В. Трагедія української консервативної ідеології та національна ідея (В. Липинський, “Україні на переломі”) // Молода нація: Альманах. 1996. – №2. – С. 51-60.
5.    Кондратик Л. Релігієзнавча концепція В’ячеслава Липинського. – Луцьк, 2002. – 260 с.

Сергій Шамара  Спалах минулого   31 Січня 2020, 09:00