Новини
Biggest 23

Як дисидент совєтський і не тільки історичний наратив критикував

“... Боявся, щоб на нас, сміючися, не показували пальцями, глузуючи із сновидіння рабів про минулу велич”

У достатньо відомій роботі “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років” київський професор Георгій Касьянов слушно підмітив, що “українська інтелігенція з самих початків фінальної стадії свого формування у визначену соціальну верству, тобто з середини ХІХ ст., мала безперервну традицію інакомислення” [1, 185]. І саме ця традиція, на думку дослідника, вкотре відродившись у середовищі новітніх шістдесятників, отримала потужний поштовх насамперед у їхній опозиційній діяльності щодо офіційно насаджуваної совєтською владою концепції “злиття націй” [1, 185]. Від себе додамо, що у цій площині українські дисиденти 1960-80-х рр. критично оцінювали, по-перше, мовно-національну політику Москви. А в унісон цій критиці з’являлися достатньо ґрунтовні спроби деміфологізувати перекручені совєтською науковою, науково-популярною, художньою та публіцистичною літературою сюжети української історії. Серед таких тем були міфи про “давньоруську народність”, про “спільну боротьбу українського, білоруського і російського народів проти польських загарбників у ХVІ – ХVІІ ст.”, про “одвічне прагнення українців об’єднатися в одну державу з росіянами” (т.зв. “Переяславська легенда”), про “зраду І. Мазепи”, а також нові міфи – про “буржуазний український націоналізм 1917-1921 рр. і роль Великого жовтня для українців”, про “Велику Вітчизняну війну” і “дружбу народів” тощо. 

З вище сказаного можна зробити висновок, що тоталітарний комуністичний режим, який панував в Україні фактично з кінця 1920-х рр., на початок другої половини ХХ ст. виробив уже надзвичайно потужний (хоча здебільшого низькопробний з наукового погляду) комплекс історичних, ідеологічно заангажованих текстів, який в умовах методологічного монізму перетворився фактично на єдиний і величезний історичний наратив із великою кількістю авторів, які не відходили від “загальноприйнятої” і ревно охоронюваної схеми бачення історичного процесу.

Не зайвим буде підкреслити, що В’ячеслав Чорновіл був одним із тих, хто в умовах совєтської дійсності намагався дати свою, власне альтернативну інтерпретацію заміфологізованих у совєтському історичному наративі подій української історії. Достатньо сказати, що через гоніння В’ячеслав Чорновіл не зміг захистити кандидатську дисертацію про публіцистику та громадську діяльність Бориса Грінченка – відомого українського діяча, який боровся з імперською ідеологією Росії на зламі ХІХ – ХХ ст. [2, 95]. Цілком очевидно, що боротьба Б. Грінченка за права української мови, літератури, історії і власне нації на самовизначення була близькою світогляду В. Чорновола.
Отже, абсолютно доречно, на наш погляд, буде звернутися до вивчення такої достатньо цікавої й малодослідженої ділянки в історії українського дисидентського руху другої половини ХХ ст., як критика його діячами совєтського історичного наративу. Цілком доцільно буде запропонувати цю проблему як тему студентської дипломної роботи, а можливо, і більш ґрунтовного наукового дослідження. Наразі ж хотілося б поставити її у загальному вигляді, розглянувши на прикладі діяльності нашого видатного земляка В’ячеслава Чорновола. 


До рук нам потрапив один надзвичайно цікавий лист В’ячеслава Максимовича до сестри, написаний 8 січня 1983 р. і надрукований “Українським вісником” у 1987 р. У ньому міститься критика російськомовного роману-есе “Память” Володимира Чивилихіна (лауреата державної премії СССР). 

Насамперед В. Чорновіл, як і деякі совєтські літературознавці початку 1980-х рр., констатував, що “твори про сучасність своїми художніми якостями багато в чому поступаються перед творами на теми минулого”. “Бурхливий розвиток історичного жанру” був, на його думку, невипадковим [2, 96]. І справді, демонструючи повну нездатність вирішувати актуальні соціальні й національні проблеми сучасності, совєтська влада стимулювала таку літературу, яка б звертала людей до тем минулого, причому – до тем минулого у потрібному комуністичній ідеології річищі. На цьому фоні, як уже зазначалося, виник, розвинувся й фактично усталився цілий ряд імперських по суті, історичних за формою міфів, покликаних безповоротно інтегрувати українську історію в єдину совєтську. У зв’язку з цим В. Чорновіл написав у листі до сестри: “... Все більше розумієш М. Грушевського, що змушений був вдатися до трохи штучної назви “Русь-Україна”, бачачи, як безпардонно крадуть у нас разом із нашим давнім історичним іменем декілька століть історії і культури” [2, 98]. У поясненні сестрі зазначалося: “Так багато написав про цю книжку [В. Чивилихіна – С.Ш.] тільки тому, що вона апробована державною [курсив – В.Ч.] премією, а тому є переконливим свідченням дальшого зміщення “інтернаціоналістської” ідеології в бік російського великодержавного шовінізму” [2, 104].

У романі-есе “Память” Володимира Чивилихіна, на думку В. Чорновола, “автор не просто героїзує і пропагує російське минуле, але й із відверто шовіністичних позицій робить кавалерійський набіг на деякі усталені навіть в радянській науці уявлення і теорії” [2, 96].

В. Чорновіл уважав, що “тенденція різними способами (наприклад, взагалі не згадуючи українців і білорусів) відносити літературу і взагалі культуру Київської Русі тільки до російської культури характерна для всієї сучасної [йому – С.Ш.] російської науки” [2, 99]. Це ж стосувалося книги Чивилихіна, до окремих сюжетів якої В. Чорновіл навів декілька контраргументів.

“... Думаю, – писав дисидент, – що розмовна [підкреслення В.Ч.] мова київського простолюддя Х-ХІІІ століть була в основних своїх рисах вже українською, бо описаний радянською наукою феномен раптової появи нашої мови десь у ХІV ст. в історично складних умовах бездержавності і розірваності України видається якоюсь чудасією... Можна повірити І. Срезневському та іншим ученим, які припускали, що “протокириллица в виде греко-словянского письма существовала у наших предков с VІ-VІІ вв.” (якщо розуміти під “нашими предками” не міфічних для того часу росіян). Можна було б згодитися і з думкою Шафарика, що Кирило винайшов не кирилицю, яку він тільки вдосконалив, а ускладнену глаголицю. Але як би там не було, йдеться про слов’янські букви, азбуку, а не про мову [курсив – В.Ч.]” [2, 99, 101]. І так далі.

Не зупиняючись більш детально на інших сюжетах критики совєтського історичного наративу В’ячеславом Чорноволом, зазначимо, що він, окрім того, прагнув з’ясувати роль історії в житті людини, тобто виступав певною мірою як історіософ. 

У згадуваному вже листі він намагався пояснити і собі, й іншим зростаючий інтерес до історії. Його увагу привернула позиція академіка Лихачова (читати якого, за словами В’ячеслава Максимовича, було завжди цікаво, хоч він часом теж грішив шовінізмом). Цей російський вчений, зокрема, відзначав, що “обращение к старому, возрождение старого, его сохранение – это не отказ от нового, это новое понимание старого, своих корней, это ощущение себя в истории” (Лит. газета, 15.ХІІ. 1982)” [2, 105]. Історіософську глибину В. Чорновіл побачив також у П. Загребельного, якого неодноразово критикував. Останній, зокрема, стверджував, що через пізнання історії “кожен народ вагоміше усвідомлює, що він вічний на своїй землі” і т.д. [2, 105].

В’ячеслав Максимович запропонував також серію своїх роздумів над цією проблемою. “... Оглядатися в історію, – зазначав він, – ніٰколи, треба швидко творити нове на руїнах або ж боротися за елементарне особисте й етнічне виживання. Але потім припливна хвиля суспільних зрушень вичерпується (назвемо це “втомою історії”), настає відносний затишок, рух по інерції (зараз це називається застоєм. – Автор). Можна трохи розслабитися, озирнутися і... з подивом виявити, що ліси дуже порідшали, трісок нагромадилося більше за “ділову деревину”, а приваблива позолота новизни швидко блякне, оголюючи старі виразки і щербини. Зазирнувши далі в минуле, оторопілий сучасник мусить констатувати ще пращурами виборену істину, що “нове – це добре забуте старе”, хіба що в перелицьованій одежині. Отоді й спрацьовує інстинкт національного самозбереження, бо починаємо розуміти наслідки свого недавнього нігілізму й “прогресивізму” й доходимо правдивих висновків, що “прошлое не ушло”, що “народ без истории – скопище людей” тощо” [2, 105].
Отже, критик совєтського історичного наративу бачив у ньому насамперед відображення комуністичної соціальної інженерії, а саме – прагнення комуністів швидко модернізувати й перетравити багатонаціональне суспільство СССР, тоді як справжня природа і призначення історії свідчили, на думку В. Чорновола, про її етнічні і національні корені.

При цьому мислитель не замикався на вузькому, україноцентричному баченні національної історії. “Читаючи Чивилихіна, – писав він до сестри, – впіймав себе на думці, що колись уже зустрічав такого роду аргументацію і схожі висновки про нашу передісторію, тільки з українським “ухилом”. Згадав величезні листи, які, ризикуючи поплатитися за “нелегальні контакти”, передавала мені в Мордовії сусідка по “учреждєнію”. А я, симпатизуючи напрямкові її пошуків (бо й сам таким трохи тоді займався, правда, недовго і неглибоко), все ж застерігав від поспішних висновків і узагальнень. Вважав, що такі дослідження під силу не аматорові, а фахівцеві, озброєному науковим інструментарієм, якого ми в тих своєрідних умовах не мали. Особливо непокоїли висновки сусідки про арійство українців (і самих тільки українців!), бо боявся, щоб на нас, сміючися, не показували пальцями, глузуючи із сновидіння рабів про минулу велич” [2, 102].

Таким чином можна підсумувати, що В’ячеслав Максимович Чорновіл достатньо фахово розумівся на проблемах історії України і СССР. У своїй критиці совєтського історичного наративу він спирався на методи деідеологізації та деміфологізації історичного процесу, національну історію вважав базовою для кожної, окремо взятої, країни. Водночас дослідник був противником створення таких національних історичних міфів, які здебільшого шкодили, аніж сприяли формуванню інтегрованого образу минулого в історичній свідомості кожного, хто вважав себе членом української нації, кожного, хто щиро вболівав за її спадок і майбуття. 

Джерела та література
1. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – К.: Либідь, 1995. – 224 с.
2. Чорновіл В. Про звихнену пам’ять лауреата-шовініста // Український вісник. – 1987. – № 8. – С. 95-105.

Сергій Шамара  Спалах минулого   06 Квітня 2020, 19:08