Новини
Biggest d764eb733052f038cbac27482c3b028c xl

Як холодноярці на Черкаси ходили

Днями на Черкащині завершилися заходи із вшанування пам'яті героїв-холодноярців. Закінчилися мітинги, відгриміли концерти, стихли полум'яні промови політиків. А Чигиринщина і чигиринці знову залишилися віч-на-віч зі своїми соціальними проблемами, розбитими дорогами, наслідками недолугих реформ. І – виразним мовчанням істориків. Складається враження, що хроніки національно-визвольних змагань початку ХХ століття вичерпно досліджені а з результатами наукових студій широко ознайомлена громадськість. Тому й спочивають мужі від науки на лаврах. Насправді ж історія і історики перебувають у хворобливому сні, зрідка продукуючи вигадливі літературно-публіцистичні містифікації. У тому числі і про “політичну” зрілість українського селянства…

Читачі рубрики “70-й кілометр” вже мали можливість познайомитися з історією Холодноярського повстанського комітету. Сьогодні до вашої уваги невеличка розвідка про бойові операції холодноярців 1920 року в районі сучасного обласного центру – міста Черкаси. 

Воєнну організацію Холодного Яру у 1919 році склали місцеві самооборони. У грудні того ж року основний військовий підрозділ під командуванням Василя Чучупаки носив назву “Полк гайдамаків Холодного Яру” Української Народної Республіки. Згодом військові сили Холодного Яру стали поділятися на курені: Холодноярський (курінний отаман Петренко, після поранення Деркача – Василенко); Білопольський (отаман Кваша); Білоярський (Солонько, пізніше – Мамай (Щириця). Курені складалися з окремих загонів – відділів, що формувалися по селах. При загальній мобілізації до зброї ставало до 5000 чоловік. Постійно діяли загони Солонька (згодом – Щириці-Мамая) в Дніпровських плавнях (200-500 осіб), Чорноліський кінний полк Пилипа Хмари (на початку 1920 р. – до 300 осіб), постійний відділ – комендантська сотня – Холодного Яру (близько 800 осіб), а також загони Кваші та Загороднього. У 1920 році з’єднання називалося бригадою Холодного Яру. Бригада постійно поповнювалася за рахунок рейдуючих повстанських загонів. Курінь Холодного Яру мав чорний прапор з тризубом і написом з одного боку “І повіє новий огонь з Холодного Яру”, а з протилежного – “Воля України – або смерть!” та жовто-блакитний прапор із написом “Полк гайдамаків Холодного Яру”, а Білоярський та Білопольський курені мали жовто-блакитні прапори. За словами Ю. Горліс-Горського, “Чигирин знав, що досить вдарити великому монастирському дзвонові, як дзвони в селах точно відтворять цей звук: два удари підряд – зберуться дієві сотні; три удари – прибудуть ще й резервні; а коли дзвін задзвонить як на “пожежу”, то всі, у кого є зброя, прибудуть на призначене для збору місце”.

Однак, у 1919 році холодноярці, як і переважна більшість українського селянства, були ідеологічно незрілими і легко піддавалися на ворожу пропаганду. Тому збройні сили Холодного Яру більшовики з успіхом використовували під час планування і проведення власних військових операцій. Відомо, що для боротьби з денікінцями командування радянськими військами Лівобережної України налагодило стосунки як з отаманом Чигиринського куреня Свиридом Коцуром, так і з холодноярцями. У доповідній командуючого більшовицькими військами Колосова відмічалося про встановлення контактів з повстанцями Правобережної України, у тому числі з “Чигиринським загоном”. У цьому ж документі наголошувалося, що “повстанський рух намагається використовувати з одного боку – петлюрівщину, а з іншого боку – махновщину. Як ті, так і ніш є нашими ворогами”. А оскільки “загони усі політично ненадійні, виховати їх в тилу неможливо; зарані передбачалося необхідність їх роззброєння”. Про контакти холодноярців з більшовиками у січні 1920 року писав і генерал армії УНР Г.Омелянович-Павленко: “В сучасних обставинах відділи от. Гулого, Коцура, Малашки, Чучупаки визнали принцип радянства, завдяки чому мають стійне відношення з большевиками”.

Наприкінці 1919 року більшовики загітували полк гайдамаків Холодного Яру до спільних дій проти Добровольчої армії. У районі Лесьок повстанці розгромили денікінців і 1 січня 1920 року увійшли до Черкас. Проте на пропозиції влитися до складу Червоної Армії холодноярці відмовилися.

Активні дії підрозділів Холодного Яру привернули увагу українського уряду. На початку 1920 року до Холодного Яру спрямували свій похід групи армії УНР Г. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника. 10 лютого відбулася зустріч з повстанцями у Медведівці. Через три дні відбулася нарада представників місцевого повстанства і командирів похідних груп армії УНР за участю Г. Омеляновича-Павленка, Ю. Тютюнника, В. Чучупаки та інших. На нараді відбулося об’єднання повстанських загонів з українською армією. Тоді ж холодноярці отримали “вповні конкретні інструкції що-до можливої ролі Холодного Яру в загальному повстанчому рухові”. Об'єднаними силами війська здійснили десятиденний рейд Україною. Удруге здобули Черкаси, захопили Золотоношу, вели бої за Кобиляки. Лише після того, як більшовики зосередили в районі рейду значні сили, армія УНР відступила в район Чигирина – Фундуклеївки. Після десятиденного походу південною Київщиною, армія УНР рушила на Поділля, залишаючи за собою місцеві повстанські загони.

На початку вересня 1920 року більшовики почали збирати ресурси для ліквідації повстанського руху на Чигиринщині. У селах понад Жаботином розташувалася дивізія “ВНУС”. Частини з Києва, що прибували пароплавами по Дніпру, мали намір відрізати Білоярський курінь Холодного Яру. В Знам'янку прибули бригада піхоти, полк кінноти та загін особливого призначення ВЧК. У виступі перед військами у Знам'янці Лев Троцький закликав “Нещадно вистрілювати бандитські кодла, бо інакше нас виріжуть! Без жалю знищуйте, спалюйте бандитські села – бо інакше нас спалять у вогні контрреволюції”. Проти Олександрійської дивізії Пилипа Хмари в район Цвітної виступила кіннота, а піхота вирушила на Чигирин.

Холодний Яр оголосив загальну мобілізацію основних відділів у Крисельцях. Станом на 29 серпня туди прибуло до 7000 “озброєних і боєздатних козаків”. Протягом наступних днів до Холодного Яру ввійшла Степова повстанська дивізія Кості Блакитного (Осауленка) – 15 тисяч бійців, з них шість тисяч – без зброї. 24 вересня на спільному засіданні штабів повстанських загонів командування було доручено Блакитному.

Більшовики повели наступ на Медведівку, але були розбиті і відійшли на Черкаси. Об'єднаними силами повстанці вирушили вслід за противником. У напрямку на Черкаси “по всіх селах збиралися громадські збори, на яких (…) виступали із закликом виступити проти Радянської влади”. У с. Мошни до холодноярців приєднався кінний загін отамана Голого та повстанський відділ отамана Товкача. Після спільної наради та мітингу за участю жителів Мошен розпочався наступ на м. Черкаси.

Згадував Яків Щириця: “Вночі того ж дня ми вирушили на Черкаси в наступному порядку: берегом Дніпра йшов Голий із своєю бандою; з боку села Руська Поляна йшли холодноярці – це був правий фланг; між Голим і холодноярцями рухалися селяни Мошен та інших сіл. По дорозі на Черкаси холодноярці підіймали на повстання селянство. Я йшов зі штабом на правому фланзі, а мій загін розсипом між холодноярцями. До ранку ми підійшли до Черкас. Штаб і я залишилися біля села Руська Поляна, біля лісу. Зі сходом сонця розпочався наступ на Черкаси. З Черкас почалася стрілянина, при чому одночасно, як піхота, так і гарматні постріли з бронепароплава, що стояв на Дніпрі. Снаряди з бронепароплава попадали до штабу в тил тих, що наступали, це зразу внесло паніку в наші ряди і почався відступ. Куди пішли селяни і Голий, я не знаю, а холодноярці зібрали свої частини і направилися до Холодного Яру через село Кумейки. Під час бою був поранений в ногу Деркач, який знаходився в лаві”.

Налякані розмахом повстанського руху, червоні стягнули війська за Канів для оборони Києва. Черкаси готувалися до евакуації. Проте більшість командирів повстанських загонів на спільній раді відмовилися іти на Київ. Степовики Блакитного повернули додому, оскільки там каральні червоні загони палили села.

Після поранення Деркача командування бригадою взяв на себе отаман Петренко. Через півтора тижні повстанці знову рушили на Черкаси і у дводенному бою здобули місто. Лише обстрілювані артилерією мости через Дніпро захопити не вдалося. Але і після цієї операції холодноярці не наважилися розвивати наступ, а повернулися під захист лісового урочища.

Діяльність Холодноярської бригади у 1920 році ще раз засвідчила про політичну незрілість, недалекоглядність українського селянства, яке не вміло ні обирати союзників, ні зазирати у майбутнє. Здобуті у боях перемоги не закріплювалися, тому тактичний успіх перетворювався у стратегічну поразку. “Найбільшою вадою українського повстанця є те, що він прив’язаний до рідної “стріхи” і воліє крутитися біля неї аж поки його розстріляють”, – писав про це Юрій Горліс-Горський.

Олександр Солодар  Спалах минулого   28 Квітня 2017, 12:14