Новини
Biggest 4

Як діди воювали…

Запряг Сталін у ярмо, а Гітлер у дишло:
Куди вони не крутили, туди воно й вийшло.
З чигиринського фольклору

12 грудня 1943 р. частинами другого Українського фронту було звільнено від військ Вермахту м. Чигирин, а 9 січня 1944 р. було визволено останній населений пункт району – село Мельники.

Відразу ж після визволення розпочалася мобілізація чоловічого населення призовного віку до лав Червоної армії. Однак, замість того, щоб направити призовників у навчальні роти, новобранців відразу ж відправляли на фронт в район укріпленого німцями оборонного району Кіровограда. При цьому призовникам не видали не лише обмундирування, а й зброї: на трьох осіб вділяли одну гвинтівку застарілого зразка. Зброю необхідно було захопити у ворога. Так, мобілізований вже 25 грудня 1943 р. Микола Петрович Науменко “через три дні разом з групою чигиринців був відправлений в діючу армію. Після першого бою з Чигиринського району залишився живим один – був поранений і пролежав в госпіталі два місяці”.

Перша група новобранців з Чигиринського району зайняла бойові позиції 6 січня 1944 р. біля с. Аврамівка Кіровоградської області, де потрапила під посилений артилерійський обстріл. Упродовж 6-12 січня під селом офіційно загинули 45 чигиринців. У результаті боїв 12-13 січня за села Ставидли та Красносілка тієї ж Кіровоградської області загинуло 64 чигиринці. 14 січня під час визволення села Василівка загинуло ще 24 новобранці. Упродовж наступних днів з-під сіл Шпакове, Оситняжка, Ямки, Ясинуватка, Осикувате, Володимирівка на Чигиринщину надійшло 200 похоронок. 24 січня війська Червоної Армії з району сіл Верхівка і Красносілка, прорвавши ворожу оборону, клином рушили на Шполу – Звенигродку, відрізаючи угрупування німецьких військ в районі Корсунь-Шевченківського. Розпочалася Корсунь-Шевченківська битва. В авангарді наступаючих військ йшли нещодавно мобілізовані Чигиринці. На території Городищенського району загинуло 117 чигиринців, на території Шполянського – 72, Смілянського – 66, Звенигородського – 64, Корсунь-Шевченківського – 51. Водночас, багато нещодавно мобілізованих червоноармійців не мали при собі навіть солдатських медальйонів, а тому встановити їх прізвища після смерті було неможливо.

Згадує уродженка хутора Ружичеве, що біля села Цвітна Олександрівського району Кіровоградської області, Сіромаха Ганна Харлампіївна (15.02.1929 р.н.):

“Ну, побили ж там. Воно ж ідуть. Як ішли наступать на Верещаки. Звідси йдуть наступать. А німець у Верещаках, а наші, наші як на долоні. А німець їх б’є. Там побито, кажуть, як снопи, лежали салдати. Оце ж оті побиті всі, у нас же стояли ше й ті салдати, спали ці мобілізовані. Оце ж вони з Побережжя: Тіньки, Боровиця, Рацево, може, й Галаганівка, бо ше приходили жінки та й спали коло них. То оце ж їх туди – та викосили їх. У нас же, то це ж було викосили: там же були не тіки оті новобранці, оті мобілізовані, а й такі ж воєнні були, командіри і все. А шо ж як вивели: коло нас двір, чи той – дорога, і вивели всіх обучать. Командір: “Ану, з автомата вмієш стрілять?” Ну ось як ти, будь здоровий. А він узяв та… “О, пайдьот”. А йому ж треба рожок уставить туди ж як вистріляє, гранату обучить як кидать. Кажуть, треба обучить шоб він як умів стрілять. А це ж він відтіля. І там він і поліг. Вивели як…

А то з Тіньок, з Тіньок Ваня. А той, коли їхали вони в войну, в сорок четвертий год, а це ж чигиринця забирали, та десь там… Лозоватка… Десь та Лозоватка – чи село, чи шо воно. Та тоді ж батько й син (та оце ж вона розказує – вона з Тіньок), та, каже, пішли ж вони разом – чоловік і син – забрали. “Я їм, – каже, – платочки подала шиї обмотувать. Такі були розовенькі, турецькі. І синові, і чоловікові”. Та, кае, вони в одній часті і служили. І разом, каже, попаски йшли. А тут, кае, його і вбило. А вона каже, батько (це вже чоловік) вертається до сина. Командір: “Куда вертаться!” А він кае: “Та син. Я подивлюся: чи вбитий, чи ранєнний. Хоч знатиму”. А він вже готовий. Та тоді проліз, каже, метра десять, та і його поранило. Та забрали і він попав у Чигирин. Сам з Чигиринського району і попав у Чигирин. А тоді ж переказав людям, шо хай приїздять. Жінка та він розказав де шо до чого, та запрягли коні, та поїхали. А воно ж, каже, лежать як снопи. Лежать ці салдати. А ми до… А вони ж усі морозом пройшли. Не видно лиця – мороз і всьо! Наморозиться все на їх. Витираєм-витираєм… Оце, кае, оце вже наший. Вже оплакували всіх. Оце вже наший. Вже наший. А потом – із сестрою вона поїхала – сестра каже: “Підожди, ше до отого піду. Та, – кае, – осьо наший, бо платочок”. Та тоді вони взяли, та їхали вони на Калоні просилися на ніч – ніхто не взяв. У наше село в’їжджають – воно так коротеньке, а туди… Ніхто не взяв. Вже вечір. А вони: “Тьотю, впустіть, бо вже далі не поїдем, коні пристали. І вже ніч”. А мати кажуть (з покойником): “Ой, Боже мій! Я пустю, тільки в хату не візьмемо”. “Та буде він на дворі”. Та коні поставили в сарай, та наклали їм сіна свого, напоїли, обгодували. Та і людям дали їсти. І все. А він у труні лежав. А потом я ж побачила. Кажу ж: “Якби побачить”. А воно шо ж – місячно! Одкрили – бравий такий, чорнявий лежав! Вона й плаче та жінка, мати. І плаче, і сміється. І каже: “Тепер я знатиму, де ж його могилку. Буду приходить. А там же, – кае, – поховано отако – хто їх буде там”. Ото таке. Було-було, хіба усе нагадаєш…

А у Верещаках же, це ж воно побито, а з Верещак уже коли вигнали, там наші ж лежать побиті. А та ж пішла одна шукать, шоб валянки знять. Тягала-тягала, та ніяк. Піду додому та сокиру візьму, та одрубаю ноги. Та тоді викину ті. А валянки будуть мені. Та пішла, та одрубала ті ноги. Та положила. А їй сниться: “Мамо, нашо ви мені ноги одрубали? Чим же я буду ходить? Я ж…” А вона пішла, та своєму синові одрубала. Та тоді в плачі, та забрала…”.

Олександр Солодар

Ярослав Лавров  Спалах минулого   09 Травня 2017, 17:00