Новини
Biggest 1

“Ой, куме, куме, добра горілка…”

Чигиринщина завжди славилася гостинністю і щедрим столом. І будь-яке святкування тут не обходилося без спиртних напоїв: меду, горілки, різноманітних настоянок і наливок. Чигиринці уміли пригощати і пригощатися, про що свідчить чималий пласт застільного фольклору. Приводом для застілля могло стати все: могорич за виконану роботу, продаж череди, “мисок та ложок”, весілля, народження дитини і навіть смерть: “Ой, куме, куме, якби хто вмер, / випили б, куме, ще й у четвер”.

Штовхали на пиятику проблеми особистого характеру, конфлікти з близькими, нерозуміння оточення тощо. “Пийте, люди, горілочку, а ви, гуси – воду. / Горе мені на чужині без рідного роду”. “Ох, і тепер мені, браття, хоч з мосту та в воду, / Що горілки трошки, а багато роду”. І у таких випадках дуже часто утішителем виступав шинок:

… Ой, журав грає,
А журавочка дибле.
Ой, п’є козак горілочку,
А шинкарочка сипле.
Ой, п’є козак горілочку,
Та ще й випиває,
А шинкарка сипле,
Та ще й доливає…

І так: “Від понеділка до понеділка / Вип’ємо, куме – крепка горілка”.

Але, виявляється, у традиційному українському суспільстві не все так просто було з випивкою. У пісенній творчості знайшли відображення ставлення представників різних верств до вживання алкоголю. Якщо для “бідної голоти” це було нормою (принаймні, у піснях), то для заможного селянства – винятком із правил:

Ой, наступала та чорна хмара,
Став дощ накрапать.
Ой, там збиралась бідна голота
До корчми гулять:
“Пили горілку, пили наливку,
Ще й мед будем пить,
А хто з нас, браття,
Буде сміяться –
Того будем бить”.
Ой, іде багач, іде дукач,
Та й насміхається:
“Ой, за що, нащо бідна голота
Напивається”.
Ой, ведуть дуку за чуб, за руку,
Третій в шию б’є:
“Ой, не йди, не йди, превражий сину,
Де голота п’є”.

У баладі родинно-побутового характеру “Як поїхав син Ванюша на гражданськую войну” розповідається про трагічну смерть Катерини, яка загинула від рук чоловіка через наклеп свекрухи – нібито “все хазяйство провела”: “Брички, вози ще й коляски порозкачувала, / Твої бочки медовії порозпечатувала”.

Народні пісні практично одностайні в осуді п’яниць: “Горе ж мені, моя рідна мати, жити за п’яницею. / Ой, що п’яниця, що недбайлиця, день і нічку п’є, / А як прийде із корчми додому, мене, молодую, б’є”. В іншій пісні вдова зізнається, що після смерті чоловіка “не чула землі під собою”, а коли вдруге вийшла заміж “за гірку п’яницю”, то зрозуміла, що “голівоньку втопила (…) в бездонну криницю”.

Зловживання алкоголем завдавало сім’ї непоправної шкоди. “Не піду заміж за рік, за два, / А піду заміж за п’ятого, / За п’яницю проклятого, / Що пропив коня вороного, / Сам вертається по другого”.

Або:

Ой, п’є козак, п’є,
В нього гроші є.
За ним, за ним його рідна мати
Дрібні сльози ллє:
“Ой, синочку мій, дитино моя,
Ой, покинь, покинь горілочку пити,
Бо проп’єш коня”.
“Ой, мамо моя, біднесенькая,
Ой не покину горілочки пити,
Бо солодкая”
 

Але не тільки чоловіки пиячили. В одній з чигиринських пісень жінка запитує: “За що мене милий б’є? / Я не пропила ні коня, / Я не пропила ні вола. / Я за цибулицю, / І за квасолицю, / І за бараболю / Напилася вволю. / Так мені Бог дав”.

Пиятика робила дітей сиротам при живих батьках: “Доїжджає до трактиру, горілки напився, / Вороному кониченьку на гриву схилився. Бодай тобі, козаченьку, три нічки до віку – / Осиротив свою жінку ще й маленьких діток”.

Звідки ж бралися оті “солодкі меди” і “добра горілка” у чигиринців на столі? Ну, звісно ж, горілка капала із самогонного апарату. Гнали її із пшениці, буряка, картоплі. Первак настоювали на травах, додавали мед і знову переганяли, аби отримати “лікарський” засіб – медовуху-варенуху. Залишки перегонки – густу суміш меду, трав і самогону – зливали у глечичок і ставили на миснику для лікування худоби. Змащували цілющими відходами самогоноваріння коневі рани від шлеї чи хомута. Але траплялися випадки, коли під час щедрого частування у господаря закінчувалася горілка. Тоді виручало те, що залишалося на миснику “на коня”. Так з’явився відомий тост, до якого потім причепили примовляння до чергової чарки – і “на підкову”, і “на стремено”.

Перші письмові згадки про самогоноваріння на Чигиринщині належать до часів розбудови Чигирина як полкового козацького міста. Відомо, що сусідом осадчого Михайла Хмельницького був заможний “громадянин і козак чигиринський” Тишко Федорович Волевач. З тестаменту (заповіту) Волевача 1600 року довідуємося, що на його землях “з полями орними і сінокосами” були хутори з пасіками, з худобою й вівцями, з табунами коней. А ще йому належали “шість котлів” і “п’ятдесят діжок меду”. Котли, які тримав Тишко Волевач на винокурнях, оцінювалися від 200 до 300 злотих. Куріння ж горілки означало й те, що Волевачі займалися торгівлею. Ймовірно, тримали шинок.

У Речі Посполитій промислове самогоноваріння оподатковувалося державою. Отримані від цього кошти йшли на розбудову і утримання міст. Відомо, що у 1616 році у Чигирині оренда з млинів і горілки давала 1000 злотих прибутку, а в 1622 році – 500 злотих. У 1664 році для утримання чигиринського гарнізону гетьман Павло Тетеря увів додатковий податок з горілки.
В архівах чигиринського магістрату початку XVIII століття зустрічається свідчення про використання горілки у якості традиційної форми розрахунків за послуги. На одному із документів 1746 року, завірених “печатью месцною”, підписами посадових осіб “уряду месцкого Чегринского” отамана Дмитра Талана і війта Григорія Михайленка, зроблено примітку про сплачені за послуги чиновникам кошти. Окрім грошового розрахунку, у документі згадується придбання “могоричу горілки (…) на грошей дванадцять”.

Приблизно до цього періоду відноситься й легенда про заснування села Полуднівка, яка безпосередньо пов’язана з винокурінням. У 1997 році Іван Якимович Полудень (1928 р.н.) розповідав: “Був період, коли люди служили в армії 25 год. Наша мєсность була під лісами. Предок Полудень утік з Полтавщини і організував над річкою Червоною (інші назви – Полудень, Потік) житло і поселився там. Одноразово поселились Крохмалі і Жолдаки. А було правило – що я обкопав до ревізії – це було моєю власністю. Полудень обкопав 18 гектар лісу і став розводить тут житло. Стали люди ще прибувать. Стали Полудень, Жолдак і Крохмаль спорить, як назвать. Інші поселенці сказали – хто більший могорич поставить, на того й запишемо. Дійшов могорич до 100 літрів. Жолдак одійшов. Дійшло до 200 літрів самогону – Крохмаль більше не кинув. З того часу і село називається Полуднівкою.

У ХІХ столітті швидкими темпами відбувається капіталізація сільськогосподарського виробництва. Будуються цукрові заводи, млини, винокурні. Відомо, що для забезпечення роботи одного винокурного заводу щороку було необхідно в середньому близько 200 тонн зерна. У Чигиринському повіті у 1827 році працювало 28 горілчаних заводів, у 1846 р. – 29  і у 1857 р. – 21 винокурня. На середину ХІХ століття оборотний капітал винокурень становив 10 тис. крб. На них працювали 20 майстрів і 803 робітники. Щорічно на винокурнях виготовлялося товару на суму 219 тис. крб. Їх продукція реалізовувалася в Київській і Херсонській губерніях.

На початку ХХ століття в околицях Чигирина (село Чернече) працював винокурний завод дворянина Олександра Григоровича Безрадецького. За переказами, сировиною для виробництва горілки на підприємстві була картопля, яку скуповували в навколишніх селах.

Події 1917-1921 років призвели до зупинки так званих “цензових підприємств” на території колишнього Чигиринського повіту. У 1925 році працювало лише одне горілчане виробництво. Падіння обсягів промислового виробництва спирту зовсім не означало зменшення обсягів споживання алкоголю населенням. Масовим явищем стає самогоноваріння. Цьому на заваді не стають навіть військові події на Чигиринщині. Згадував Григорій Феохтистович Горний (1914 р.н.): “Коли денікінці в Суботів зайшли (27 вересня 1919 р. – О.С.), мати варила-ставила бражку. З річки зашуміли – та до Коцура. Він жив на горі, а я – внизу. І вони вискочили, коней пустили в садок. Мати брагу у річку, бо вона знала, що буде нехороше дєло”.

Тоді самогоноваріння сягнуло таких масштабів, що стало загрожувати громадській безпеці. Представники радянської влади на місцях, як їх тоді називали на селі – “дери-дери” – пиячили і грабували односельців. З метою наведення ладу сільські громади з ініціативи Холодноярського повстанського комітету вдаються до організації загонів самооборони. Так, у листопаді 1919 року “для вжиття заходів боротьби проти всіх можливих бандитів і грабіжників-вікнолазів” сільський сход с. Шабельників заснував “охорону з місцевих громадян чесних, добросовісних і надійних”. За наказом сільського сходу охоронна сотня мала “знищити всі самогонні заводи і весь самогонний спирт, у кого такий виявиться”, провести ретельні обшуки “в добре відомих вже професійних бандитів і грабіжників та відібрати награбоване майно”. У селі було заборонено “гоніння спирту”, порушення “тиші і спокою сороміцькою лайкою і піснями, а найголовніше – богохульством”, “всілякі зборища і гульбища”.

Остаточне утвердження радянської влади на місцях означало прихід до влади колишніх маргіналів. Так, у 1929 році при створенні у с.Боровиця колгоспу “Новий шлях” представники радянських владних органів запропонували кандидатурою на голову колгоспу Бабиченка Семена Йосиповича, “але люди виступили проти. Бо крав у людей. Украв був вівцю. На нього одягли овечу шкіру, водили селом і били”. Того ж року у декількох доповідних записках на ім’я голови Чигиринського РВК повідомлялося, що голова Суботівського “товариства” Степан Кукса “у хлібозаготівлі виявля повну бездіяльність”, “прикриває” “г-ку Беланку”, яка “занимается гонением самогона” і сам у неї п’є. 

Незважаючи на спротив громад, колгоспи часто опинялися в руках п’яниць і злодіїв. Тому у пісенному фольклорі з’являється чимало творів, героєм яких стає п’яна колгоспна влада:

Чого мій милий зажурився,
Чого соломи не привіз?
В колгоспі гарби поламали,
Стоять на полі без коліс.
А бригадир наш ходить п’яний,
А голова в куми гуля.

Друга світова війна лише поглибила проблему алкоголізму. “Наркомівські” сто грамів спирту, які щоразу видавалися бійцеві перед атакою для “хоробрості”, за роки війни перетворювали солдат на п’яниць. 

У повоєнні роки самогон перетворюється на таку собі другу валюту: “В дитинстві, – згадував Іван Солодар, – у післявоєнні роки я щось не пам’ятаю, щоб бачив дуже п’яну людину. Пили як розрахунок за роботу. Заколов або скастрував кабана, привіз дров, виорав город, або на весіллі, похоронах, проводах в армію. (…) Відмічали все це в хатах (максимум 4-5 столів). (…) Йшли на ці дійства так: мужик ніс горілку – близький родич літрів дві-три, а решта – півлітра. Жінка несла вузлик, в якому була закуска – хто що міг: холодець, ковбаса, домашні коржики, різні пампушки, вареники, яєчню. Пили, пам’ятаю, не чарками (не було), а стаканами. За столами не засиджувалися”.

“На похоронах тільки по три стопочки. Випили і вшився. Багато пили тільки на весіллі”.

Наприкінці 1950-х років розпочалося відселення жителів сіл із зони затоплення водами Кременчуцького водосховища. За спогадами Д.Ю.Конопка, “в час переселення був належний громадський порядок, рідкісним явищем було хуліганство, хоч і пили багато горілки на будівництвах”.

У 1960-1980-х роках самогоноваріння набуває іншого формату. Саме тоді радянська влада, яка відчула загрозу у деградації населення в результаті алкоголізму, оголошує війну пиятиці. За спогадами голови Тіньківської сільської ради (1965-1971) Іщенко (Предвічної – дів.) Ніни Петрівни, у селі діяли “самодіяльні організації, такі як ДНД (добровільна народна дружина – О.С.) – 30 чол., (…) Рада по боротьбі з самогоноварінням. Усі ці організації свою роботу спрямовували на виховання населення села по недопущенню (порушень – О.С.) громадського порядку в селі. (…) Особливо важливу роль виконував товариський суд, який розглядав серйозні справи: кражі, сварки сусідів, (…) поява в громадських місцях у нетверезому стані”. Робляться спроби запровадити нові традиції – комсомольське (безалкогольне) весілля, на якому часто гостям розливають той самий самогон, але з-під столу і з чайників.

На селі з’являються “професіонали, які тільки тим і заробляли, що гнали самогон”. Жителька с. Розсощинці Науменко (Дивнич – дів.) Мотря Павлівна (1925 р.н.) розповідала: “То я варила горілки – за ніч по 25 літрів викидала. Кілограм сахару стояв 80 копійок. З кілограму – літра горілки. Півлітри продавала за 80 копійок. На 10 кілограмах чистими виходило 8 рублів. Можна було і куфайку купить. Гнала і несла в Чигирин. На краю Чигирина прикопувала, а тоді йшла і збирала п’яниць. Скільки бутилок, стільки і покупців. А ще купляли на похорони і на весілля. Начальство чигиринське у мене п’янствувало”.

І випадок “п’янствування” начальства на таких пунктах самогоноваріння не був поодиноким. Розповідають, що у Чигирині дільничним міліціонером працював Пєнкін, який дуже жорстко боровся із самогонщиками. Навіть частівку про нього склали: 

Пий, пий, поки капа,
Поки Пєнкін не налапа.
Як налапа – то й усе,
Він посадить в капезе.

Але одного разу “нагнала баба самогону в Рацевім. На плечі – принесла в Чигирин дві торби через плече та й питається де можна горілку продать. А хтось пожартував і направив до отієї хати. А там міліціонер жив – Пєнкін. Здоровий такий, і покопане по лицю. Здоровий, високий, отакий – о! Постукалася до нього і каже, шо самогон принесла. А він: “Еге, Вас хтось направив?” Купив горілку, а баба потім постійно йому носила”.

У межах однієї статті складно висвітлити таку багатющу і різнопланову тему. За межами публікації опинилася інформація про сади, виноградники і виноробство на Чигиринщині. На окреме дослідження також заслуговують трагікомічні історії із життя самогонщиків і п’яниць, які нерідко можна почути за святковим столом. Буду радий, якщо учасники або свідки тих історій обізвуться і перекажуть їх чи тут, у блозі, чи у мене на сторінці Фейсбуку.

Олександр Солодар  Спалах минулого   05 Червня 2017, 10:29